Іван Білик - Не дратуйте ґрифонів

Далі, запряжений чотирма білими руськими кіньми, котився великокняжий, кований золотом двокіл, але в ньому не було жодного жерця й жодного воїна. На двоколі лежав тільки важкий односічний меч Юра Побідника, меч, який зараз не мав господаря. На відстані поприща сулиці за двоколом верхи їхав той, кого нині мали підперезати мечем Юра, — новий Великий князь. Далі, по п'ятеро в лаву, виступали прості князі та жупани, велії та цалі боляри, пани, воєводи й тисячники, а ще за ними сунула різнокомонна валка воїв — по десятеро вершників у лаві. Коли волфи та князь із учтою, переправившись на правий берег Головного гирла, вже підходили до Білого озера, хвіст полку звивавсь у воді Данапра, й довелося чекати добрих дві години, щоб усі вої підтяглись і вишикувалися навколо хорому Юра Побідника.

Старійший волф Граб ніс поперед себе важезного меча. Випростані руки в нього мліли, на всипаному вісповинням безбородому виду виступив рясний піт, але він ішов і йшов мощеним узвозом угору, і з-під довгого полотняного подолу тільки п'яти блискали, бо на священний горб хорому меч належить нести босоніж…

За старійшим ішла решта волфів, теж без черевіїв і чобіт, а між ними та молодим князем тягли на налигачі бугая й вели скрученого по руках полоненця. Над протилежним урвищем хорому всі поставали, волф уткнув меч лезом у землю, двоє інших накинули бугаєві зашморг і почали стягати, доки знесиліла тварина впала. Старійший, віспуватий жрець Граб при сьому голосно кликав Юра Побідника на пир. Тоді бугая дорізали й заходились білувати, а князь і всі малі князі та жупани, та боляри, та воєводи з тисячниками, й увесь полк ізнизу пильно стежили за требою. Розрубану тушу знесли вниз, і молодші волфове заходилися варити м'ясо в величезному котлі.

Коли все було зроблено, віспуватий волф повісив свіжу бугаєву скіру на ввіткнутий у землю священний меч. І настала черга полоненця. То був ще зовсім юний воїн, узятий в останній січі з меотами позаминулої осени. Був дуже чорний, схожий на вавілонця чи персіянина, й дрібно тремтів усім тілом. Його підвели до краю хорому, поставили навколішки, віспатий волф Граб узяв велику мідяну миску й полив з неї на голову бранцеві водою з Данапра. Тоді поставив миску перед ним, великим жрецьким ножем, який ще не висох од бугаєвої крови, зарізав полоненця й сточив кров у мису. Коли тіло перестало сіпатися, Граб одрубав йому праву руку й кинув з хорому вниз, добре замахнувшись, а тіло турнули, й воно впало коло самої стіни. Ворог позбувся своєї сили, бо головне ж у кожного воїна — права рука.

Двоє молодших волфів скинули бугаєву скіру, й Граб став цідити з миски кров на руків'я меча. Лезо вкрилося червленим блиском, і довкола розливалась калюжа, яку земля швидко всотала. То був гарний знак, і Граб, витягши меч, подав його Соболеві. Соболь поцілував лезо біля хрестовини, тоді, завожений кров'ю, віддав меча старійшому волохові.

Граб зашилив криваве лезо в порожні піхва на князевім опоясі й голосно мовив:

— Юр Побідник сприймає жертву. Слава Великому князеві!

Спершу озвалися князі, жупани, пани, боляри та воєводи, що стояли на площі хорому, далі той поклик підхопили ближні вої внизу, а за ними й увесь стотисячний полк, і над незворушним плесом Білого озера понеслося хвилями одне-єдине зичення, від якого людям волосся ставало диба:

— Сла-ва-а-а!..

Й коли нарещті все товпище воїв утихло, Соболь, який відтепер ставав Великим князем усієї Сколотської україни, взяв меч за слизьке вруччя, підніс його над головою й застиг. І знов обізвалося стотисячне море поклику:

— Сла-а-а-а…

Осмогруд разом із воями, що супроводжували померлого князя в останню путь, повернувся за два місяці після того, як старійшого брата Соболя було підперезано священним мечем. Осмогруд був прикро вражений усім, що застав тут. Від самої річки Комонки він не зустрів жодного роз'їзду чи бодай поганенької варти, а сторожа за зовнішньою стіною возів була п'яна й спала в холодку.

— Що се діється? — спитав Осмогруд ухопивши одного бритоголового за барки й добряче його трусонувши.

Воїн благодушно всміхнувся до княжича й забелькотав:

— Брат твій… жону собі другу…

Й захихотів.

Неприємний здогад обпік Осмогруда, він турнув п'яного воїна, схопився на коня й щодуху погнав між деревами та кущами Стану до берега, де стояли великокняжі полотки. З крайньої линуло варнякання та неладні голоси. Осмогруд напинив коня й зіскочив. І коли шарпнув червону завіску дверей, перед очі йому постала бридка картина. Напроти мостивсь у золотому вбранні Великий князь Соболь. Він був зовсім хмільний і майже лежав на погано напнутій стіні полотки, від чого й повсть напнулася брижами. По праву й по ліву руку від нього сиділи на цупких скоряних подушках князі та боляри, перед кожним горопудились келихами та недоїдками низенькі столики. В усі боки шастали молоді й старші роби та вої-служки, й у полотці стояв такий гармидер, мов се був не княжий намет, а грецьке торжище. На Осмогруда ніхто й уваги не звернув. Княжичеві кров ударила в голову, він витяг меч і щосили гахнув ним по великому золотому тарелі, що стояв на дзиґлику біля самого виходу. Порожній таріль жалібно дзенькнув і скоцюрбивсь, а в полотці настала могильна тиша. Всі очі повернулися до княжича й поскліли. Осмогруд обвів поглядом пирувальників, і кров ще дужче закипіла в ньому. Він вискочив надвір, зірвавши червлену прозірну завіску, й удерся до сусідньої полотки. Тут були самі жони та жінки, а під дебелою сохою, що тримала на собі полотку, сиділа молода під білим у золоту нить укривалом.