Іван Білик - Не дратуйте ґрифонів

Коли й стогони, й крики нарешті зсякли, Осмогруд підійшов до Вербана й зміряв його пекучим поглядом. Хотів сказати, що ся кара жде кожного волфа, який знеправдить себе перед дідніми кумирами, кожного, хоч би якого чину та стану він здобув. Але Вербан зрозумів його й так і покірливо схилив очі додолу, мов перед справжнім Великим князем.

Осмогруд мовчки шарпнувсь убік і, проминувши Любицю, пішов туди, де поза чужими спинами ховався брат його матері.

— В колодки, — сказав Осмогруд, ні до кого не звертаючись, і Валдислава негайно схопили й сповили поясами.

Коли Осмогруд повернувся знову на своє місце, Любиця теж, як допіру й Вербан, схилив перед ним вічі. Сталося те, чого він уже давно хотів і мовчки домагавсь, але було трохи й незручно, мовби се він підібгав Осмогруда під свою волю. Незручно й разом із тим лячно, що молодий володар так чіпко береться до волости.

Майже три роки по тім Осмогруд уперше приймав слів у своєму наметі. Був знову сніжень місяць, як і того страшного судного дня. Князь помітно хвилювався й навіть не сідав на золотом оздоблену скіряну подушку, як належало Великому князеві, а ввесь час ходив до дверей і назад, і сли одно крутили головами, боячись уґавити бодай поблиск очей могутнього древлянина. Але й вони вперто трималися свого, бо так наказав їм їхній князь Ратимир. Се були туричі, лише не Воїжирові, а всхідні, що сиділи за Ровом [65] [65] «Рів» у перекладі перськими мовами — «Крим». у горах на взбережжі й жили з моря.

— Вельми є крутий князь ваш, — мовив Осмогруд, поторкавши золоте піхво Юрового меча, який висів тепер на середній сосі його полотки.

Старійший турицький посол болярин Залтан упередив слова, які міг сказати Великий князь Осмогруд:

— Від греків — усі біди. — Князь Ратимир повелів йому будь-що домогтися з'юзу супротиву греків, і він чесно виконував повелю.

— Мій дід Боримисл пустив греків сісти на землі нашій після нашестя Дарія, й мені не личить ламати його слово.

Осмогруд підійшов до свого священного вогнища й підклав у жар два цурпалки чорного деревного вугілля, хоча тут-таки сидів огнищанин, який ревно стежив за вогнем. Князь Ратимир повістив устами свого велійого болярина Залтана вигнати греків і з Ольбії, й з Тіри, й з Істрії.

Греки й справді допекли Осмогрудові, та діднє слово було священне, як і давній покон гостинности.

— Ні, — сказав Осмогруд. — Осе й речи своєму князеві.

Лише тепер він сів на золотом гаптовану подушку з супротивного від дверей краю, й турицький сол, і малі сли, й Любиця, й Радун Струнич, і Дорогомир із Людотою, які сиділи обабіч, переконалися, що то таки й справді останнє слово Великого князя. Любиця посмикував рудого вуса й позирав на Слободана. Слободан тепер був тисячним воєводою, але болярського пернача не мав, і тому завжди мостивсь осторонь князів та боляр — біля великокняжого вогнища. Тепер він спокійно грів над жаром руки, й Любиця бачив, що рішенець Великого князя до вподоби йому.

— Що поробили вам греки? — спитав Любиця, й усі здивовано повернули голови в його бік. — Повоювали чи вигнали вас із домівок? А ви не даруєте жодному грекові живота його й усіх браних у раті віддаєте в жертву Дані.

— Ми, туричі, мовимо на Дану Леля, як і твої севери, Любице. Вона так велить нам — се їй любо. — Велій болярин Залтан уперто схилив під макотер стрижену голову, й Любиця зрозумів, що коса найшла на камінь. — Так робили й наші діди, й діди дідні, й нам заповістили робити се. Бо є в греків твар така, що про неї вони ж речуть: пусти її до страви, то вона й з ногами на стіл упреться. Князь наш Ратимир…

Але приказка всім сподобалася, й усі засміялись, не давши Залтанові доказати Ратимирових слів. Та він не доказав їх навіть тоді, коли гамір ущух.

— Греки ще не многі в землі нашій, — мовив натомість Залтан і тут таки виправив себе: — В нашій і вашій, бо ми смо єдин язик і ідна віра. Та коли їх не постребляти, стануть по часі многі й таки влізуть нам у страву з ратицями.

Осмогруд заспокоєно всміхнувся:

— Не посміють, велій болярине. Вже мало не сто літ у землі нашій сидять і ще сидіти-ймуть. Нехай собі. Ми беремо в них і вино, й кузнь усяку золоту й серебляну, й полотно красне — хай торгують, інакше куди б смо дівали ми свій хліб, і скіри, й віск, і всяку пашеницю? Везли б смо самі їх за море?