Павло Загребельний - Роксолана

Так само спокійно султанша урвала князівські вихваляння і спитала, кого й від кого він хоче захистити.

Вишневецький знов повторив: імперію від козаків. Ага, сказала вона, як їй тут намагаються довести, Україна нападає на османців і на кримців? Може, князь ще не знає, що вона, султанша, теж походить з України. Досі в неї було трохи інше уявлення про стан речей. Тепер ясновельможний князь пробує відкрити їй очі. Мовляв, нападає її народ, а не на нього нападають людолови й грабіжники. А як же тоді з отою піснею?

Зажурилась Україна, що нігде прожити, Гей, витоптала орда кіньми маленькії діти, Он, маленьких витоптала, великих забрала, Назад руки постягала, під хана погнала.

Може, тоді й вона колись малою нападала на орду, а не орда на неї в рідному Рогатині?

Князь не вельми й збентежився на таку недвозначну мову, від якої іншому заціпило б. Мерщій кинувся виправдовуватися. Падав то на одне, то на друге коліно перед великою султаншею, просив милостиво дарувати йому надто запальні висловлювання. Завжди стає він жертвою своєї натури. Назвав козаків, а мав на гадці не цих лицарів свободи, з якими, власне, й хотів би послужити великому султанові, а отой людський мотлох, що труїть життя всім достойним людям. Хіба б він і сам не сидів спокійно в своїх маєтностях, коли б той мотлох не колотився безупинно і, сказати б, обурливо-злочинно?

Роксолана мовби тільки й ждала цих слів. Князь має намір оберігати від мотлоху великого султана? - спитала вона. Але як же може зробити це той, хто не вмів оберегти самого себе?

І коли князь, смикнувшись, розтулив рота для нових пояснень, вона втомлено сказала, що вже не хоче знати більше, ніж знає від нього. Хай князь спокійно жде в їхній преславній столиці, а вона тим часом звелить написати про нього падишахові, якому, єдиному, належать тут усі вирішення.

Руки поцілувати князеві не дала. Сховала руки під себе, як то вміла колись робити валіде Хафса, сіпнувши бровою, показала бостанджіям, щоб вивели цього чоловіка. Вишневецькому ледь кивнула головою, а може, тільки вдала, що кивнула, а в того хитнувся світ у очах. Але був занадто впевнений, щоб відчути свою поразку й загрозливість у поведінці султанші. Загрозливість була хіба що в отому велетенському рубінові, який висів над троном і нагадував згусток тигрячої крові. Та й то ще не знати, кому загрожує той кривавий камінь.

Вишневецький виходив з Баб-ус-сааде роззухвалений і сповнений пихи. Не мав сумніву, що зачарував цю славетну султаншу, перед якою дрижить уся Європа. Ось так кинувся від свого короля, порвав з ним, прибув до цієї чужої столиці, став перед владчою жінкою, приголомшив, знетямив.

Тільки опинившись за другою брамою на величезному яничарському дворі, де вже ніби й не відчувалися мури Топкапи, а вціліла від візантійців церква святої Ірини світилася таким заспокійливим рожевим сяйвом, Вишневецький згадав про те, що забув поскаржитися султанші на нестерпні умови свого життя в Стамбулі. Йому мали б негайно подарувати розкішний палац над Босфором, а тим часом він, Димитр Корибут князь Вишневецький, нидіє в підчерев'ї брудного стамбульського ринку. В жахливому караван-сараї, біля воріт якого дрібні злодії продають крадене взуття, розпатлані циганки з ранку до вечора викрикують непристойності, в мангалах безперервно смажать смердючу жирну баранину, гамір не втихає ні вдень, ні вночі, а довкола ще ж бруд, сморід, нечистоти. Та ще й нудьга очікування султанського слова, якого не знати коли й дочекаєшся і чи й діждешся.

Все це князь мерщій викричав у обличчя Гасанові, який мав супроводжувати його аж до караван-сарая на Довгій вулиці, але Гасан вислухав те незворушно.

- Де звелено, там князя й помістили,- сказав спокійно.

- Образа маєстату! - закричав Вишневецький.- Я мав би сказати султанші, і все б змінилося, як належиться моїй гідності.

- Треба ж було й сказати. Сказаного не вернеш, але несказаного теж не вернеш,- зауважив Гасан.

- Нехай пан довірений передасть султанші про моє обурення,- домагався князь.

- Султанша слухає лиш те, що хоче почути,- пояснив йому, майже відверто знущаючись, Гасан.- Тепер ясновельможному князеві, коли хоче діждатися султанського слова, треба сидіти смирно там, де сидить, бо тут дуже не люблять, коли чоловік крутиться, ніби на нього напала овеча хвороба крутець.

Князь не довго й витерпів. Сидів уже в Стамбулі кілька місяців, до того ж в умовах обурливих і принизливих, тепер мав сидіти в умовах не кращих ще стільки, а то й довше, бо коли ще напише султанша про нього Сулейманові, скільки йтиме той лист і чи буде на нього відповідь і коли.