Павло Загребельний - Роксолана

Прокрадалися до костьолу святого Миколая, коли ксьондз Станіслав Добровлянський сповідував міщанок рогатинських. Урсуля, Янечка й Настася тулили вуха до дерев'яної загородки, дослухалися до бубоніння пана Станіслава: «Фецісті квод кведам муліерес фацере солент квандо лібідінем се вексантем екстінгере волюнт…» [13] [13] Чи робила ти, як інші жінки, для вдоволення своєї хтивості… Чи думалось, чи гадалось у час тих зухвалих забав, що доведеться приголомшити тим брудним запитанням з католицького пенітеціалія пихатого Луїджі Гріті на стамбульському Бедестані?

Розруха настала в місті, ляк і непевність, мало не щоночі втікали до лісів, хапаючи що доведеться з майна. Мошка Гаїв, що мав кам'яницю зі склепом на ринку, сховав у добрі під каменем гроші від татар, а Василь Чуйчишин бачив і вкрав. Сказала про це Марунька Голод, що жила в халупі коло гостинця Галицького. Однак на суді Марунька відмовилася від свідчення, через що Шаїва примусили перепросити Василя Чуйчишина такими словами:

«Жаль мені, що то вчинив, такі слова з гнівом сказав, коли про вас нічого злого не знав. Прошу вас, на пана бога, щоб це мені відпустили». І однаково Шаїва посаджено на тиждень до вежі, де мав сидіти казнь за наклеп.

Розпач від утрати матері минав, світ довкола - великий, зелений, прекрасний. Зло відступало до найдальших обріїв уяви, треба було жити й кохати, щоб не загинути, сміятися й приспівувати до хлопців, збирати квіти коло Липи й Свіржу, прислухатися до лісових шелестів, мов до власного дихання, жити серед неприступних велетенських буків, ласкавих ліщин, причаєних під листочками грибів, яскравих твердих ягід. Часто йшли дощі в ті роки. Вона втікала тоді з дому, блукала самотою у лісах. Там був живий віддих буйного зела та відчуття нестримної сили проростань, безмежності й летючості духу і тіла. А може, то вона росла і їй хотілося туди, де це відчувалося найгостріше?

Колись була їжачком під кленовим листочком, мама звала її сонечком, батько - королівною, приспівувала собі співаночки, пострибуючи на одній нозі, висовувала від насолоди язичок, показувала білому світу: «Ось!» Кортіло їй швидше вирости, рвалася з дитинства, як з тенет. Куди й чого?

Тепер відчувала себе дорослою, кров струмувала в її дужому, гнучкому тілі, груди рвали сорочку, незбагненні млості нападали зненацька майже так само, як настирливі брати Баб'яки, потайні й лихі, як маленькі собачки: то спалять штани на кравцеві Янові Студеняку, то смикають за бороду самого райцю Голосовського, то вкрадуть казана в лудильників-циган, то накірчать котрусь з дівчат, ледве й порятується. Від Баб'яків Настася втікала так, що й не вловили жодного разу, та хіба знала, від кого втікає? Певне, настав такий для неї час, пора наспіла, коли штовхав тебе якась сила до людей, а ти вибираєш самотність.

Мабуть, і врятувалася завдяки своїй дивній звичці втікати з дому поночі. Бо татари налетіли на Рогатин уночі, прокралися тихцем одразу крізь усі брами, забили всі вулиці, оточили всі доми, кам'яниці й церкви, а тоді підпалили весь Рогатин, виганяючи людей з помешкань, бо звикли вбивати й хапати на просторі. Дзвони в церквах Богородиці й Святого духа вдарили й захлинулися, Рогатин запалав червоно і безнадійно, Настася побігла спершу додому, тоді вниз, до батькової церкви, побачила кінний запряг, але вже не судилося отцю Лісовському вивезти запрягом тим коштовності церковні, бо, коли біг до повоза з важкою скринькою у руках, став йому на путі чорний вершник, а перед Настасею - Другий, полум'я вдарило звідусюди, уже й не бачила вона, чи живий упав там нещасний і самотній батько її, чи мертвий, чи спалили стару церкву з іконами й ризами. Нічого не бачила й не чула, спам'яталася на тому самому возі, але вже котився він не палаючими вулицями Рогатина, а Бабинцями, а тоді далі й далі на Волоський шлях, прозваний татарами Золотим за незліченну здобич, яку мали на ньому. Тумани Дністра й Пруту лишалися збоку, потоки й розтоки зеленого краю, води білі й чорні, дощі й пташиний щебет лісовий - усе лишалося позаду, назавжди, навіки. Тільки тупіт копит і посвист стріл у степу, трави шорсткі й земля тверда, як розпука. Білим тілом земля зволочена, кров'ю столочена, копитами пінськими зорана. «Із-за гори-гори, темненького лісу татари ідуть, русиночку ведуть. У русиночки коса з золотого волоса - щирий бір освітила, зелену діброву і биту дорогу. А за нею біжить у погоню батенько її. Кивнула-махнула білою рукою: «Вернися, батеньку, вернися, рідненький, уже ж мене не однімеш і сам, старенький, загинеш. Занесеш голову на чужую сторону, занесеш очиці на турецькі гряниці!» її везли в батьковому возі, тоді в чорній мажі татарській, одслонену від сонця, у дивному дбанні й уважливості, хоч поряд гнали закутих у залізо таких, як і вона, та й ліпших набагато за неї. Тоді було море - гори ворожої води, тьма таємничих чужих просторів, наповнених загадковістю, грізно й вороже притулених до звичного світу землі. Був страшний невольничий ринок у Кафі, де її продано Сінам-азі, і знов Чорне море, де б вона мала втонути, але не втонула - виринула, щоб жити далі.