Роман Іваничук - Орда

Де знайти нині амвон для проповіді Свободи? Йти в катакомби, ховатися, як батуринці, у дерев’яній дзвіниці, чи шукати в пущах язичників для гласу вопіющого? А може, зайти в Успенський собор Печерської лаври, прогнати з–перед царських врат архімандрита Аллілуя, як гнав Ісус міняйлів з храму, виголосити єдину проповідь і скласти голову на плаху?

Вчора я був свідком закладення каменю під новий Храм. Довго триватиме будівництво, та поки вивершиться свята споруда золотою банею, творім святині у власних душах!

Бігли звідусіль тополі до Високої Могили, що замаячіла на обрії, йшов до неї Єпіфаній спочити у її підніжжі.

А вона, скільки не приближався, віддалялась, наче боялася зустрічі з людиною, яка може посягнути на її відвічну таємницю, і воліла розмовляти з німими тополями: пожуряться вони над нею, вивідають тайну і промовчать.

Висока могила манила подорожнього, немов останній пристанівок, та, видно, ще не настала пора для Єпіфанія дізнатися про найстрашніше. А може, хотів Бог провести свого вибранця ще через один акт спокути: уздрів Єпіфаній село, що в білих льолях і віночках садів збіглося до синього озерця у видолині.

Село сховалося на відлюдді між пологими горбами, що обступили його з усіх боків і зупинилися над озерцем, мов бугаї над водопоєм. Села зовсім не було видно серед безкрайого степу, притаїлося воно останнім острівком волі на Україні.

Єпіфаній присів на вершечку горба й милувався тихим людським причалом, не сміючи наблизитися до людей, які святкували неділю.

Діди сіділи на призьбах і в пасіках, діти ганяли гилку на вигоні, на церковному майдані перед притвором храму стояли барвисто одягнуті жінки й дівчата, слухаючи відправу, чоловіки гомоніли за дзвіницею й смоктали люльки, — можливо, було це видіння, таких сіл на Україні давно вже немає… Так ні, справжнє воно — одне збереглося таке, мабуть, для того, щоб Єпіфаній збагнув усю ціну втраченої волі.

Не довго милувався чернець ідилією — доля дозволила побачити йому минуле України тільки на мить. Сталося враз те, що діється нині у всьому краю; якщо Україна вибраний Богом народ, то не для щастя — наш Бог жорстокий.

На вигоні, де хлопці грали в гилку, зчинився лемент, прудкіші підлітки щодуху побігли до села, вигукуючи страшне слово «консистенти, консистенти!» — мабуть, так вартові на чатах сповіщали колись народ про наближення татарської орди.

Немов смерчем змело людей з церковного майдану, поховалися із призьб та пасік діди до хат, і побачив Єпіфаній: на дорогу, що вибігала ген аж за озерцем з улоговини в степ, в’їжджала рота кінних драгунів, гадюкою вповзала у незайманий досі людський затишок з хрипким співом: «Канарей, канарей, пташечка!»

Єпіфаній чекав і певен був: повстане народ і кара впаде на село; не пощадять ординці ні дітей, ні жінок, ні старих — яку Батурині, та знав уже, що не стоятиме, занімілий, на безпечному п’ятачку землі, й сам загине. Чекав: схоплять вчорашні козаки не заржавілі ще шаблі, а жінки — рогачі, хлопчики — палиці, діди настромлять коси на кісся — і зчиниться останній бій за останню волю, а свідком загибелі села стане Висока Могила, що видніє на обрії, — вона й прийме полеглих за свободу в своє лоно.

Проте ніхто не квапився хапатися за зброю. Посеред сільського майдану радилися чоловіки, чухали чуби, смоктали люльки — і врешті врадили.

Вибрали з жіночого гурту найвродливішу молодицю, жінки пов’язали їй на голову очіпок з барвистої шалі, накинули на плечі вишиту червоною волічкою керсетку, дали їй у руки пучок степових квітів; поруч з нею став старезний дід з медовими, до пояса, вусами, він був одягнутий у білі штани й вишивану сорочку, в руках тримав високий коровай з уміщеною між качуриками товпкою солі.

Молодиця і дід пішли попереду довгої процесії назустріч консистентам, які сповільнили їзду, і ротмістр, що їхав попереду на гнідому коні, спішився, підійшов до хлібосольних господарів села й запитав суворо:

— Што ето за представлєніє?

— Хлібом–сіллю вітаємо вас у нашій хаті, — задеренчав голос старого. — Щоб ви добрі були до нас… А ця молодиця, сама як квіточка, хоче вам…

Смикнув ротмістр пальцями за кінчик вуса, цвиркнув цівкою слини під ноги дідові, вихопив з рук молодиці квіти й тицьнув у морду коневі, поплескав красуню нижче пояса, потім підступив до діда, вибив з його рук хліб і штовхнув у груди.

— Дай дорогу, старик! Іш ти. Вийшли з хлібом, щоб нагадати нам, що вони господарі, а ми тимчасові гості. Ні, діду, віднині ми тут хазяїни!