Роман Іваничук - Орда

Такий стратегічний план зародився у голові невгамовного короля, і певен він був у перемозі, однак мусив ждати, поки закінчиться тяжба за гетьманську булаву між Пилипом Орликом і Андрієм Войнаровським, якого покійний гетьман ще в Батурині, перед тим, як послати його на навчання в Німеччину, назвав своїм спадкоємцем.

Карло XII вагався, кому надати перевагу: Пилип Орлик, справляючись довгі роки, як генеральний писар, набув неабиякого державного досвіду, проте дужче схилявся король до молодого, елегантного й вельми освіченого претендента на булаву Андрія Войнаровського, який своїм шармом і безстрашністю імпонував молодому королеві.

Тяжба тягнулася майже рік, жінки претендентів, обидві Ганни, навіки пересварилися, та на початку квітня 1710 року козакам і королеві стало відомо, що Войнаровський відмовився від гетьманства, при тому, як прямий спадкоємець Мазепи, забрав державний скарб, виділивши Орликові на потреби війська із шістдесяти тисяч талярів тільки три.

Не міг Карло збагнути секрету цієї угоди, а козацтво почало ремствувати. Бо ким стануть підпомічники, які несуть службу в обозах, постачаючи провіант, або ж піші дейнеги без жолду? їх випишуть з реєстру, і вони, полишені безмаєтному гетьманові Орлику, підуть хіба що в наймити. Тож вимагала чернь віддати булаву Войнаровському.

Не знали козаки, не знав і король, що претенденти дійшли тоді згоди, коли Войнаровський отримав із Гамбурга від молодої і в політиці впливової графині Аврори Кенігсмарк листа, в якому вона застерігала, що продажна Порта кожної хвилини може видати Петрові обох претендентів разом з Мазепиним скарбом, то радить вона едукованому в Дрездені Войнаровському виїхати чимскоріше із скарбом в Європу, здати золото в депозит в якийсь банк, а самому зайняти англо–французьку орієнтацію для майбутньої війни з Москвою.

5 квітня 1710 року козацтво вибрало гетьманом Пилипа Орлика: новообраний гетьман оголосив «Конституцію прав і свобод Запорозького війська», послав депутацію в Крим до Девлет–Гірея і на Дон до колишніх булавінців, а теж до башкирів і казанських татарів, щоб сукупно з козацьким військом в січні наступного року по замерзлій землі вирушити у визвольний похід на Україну і взяти Київ, Вороніж, Озів.

На могилах стрепети — мов сторожі або дороговкази. Куди йти? Світ широкий, а могили ліворуч, праворуч і попереду, і на кожній квилить сизий птах, закликаючи у свій бік, ніби на світі живе тільки його правда, і він запевняє, що лише з нею ти будеш врятований від олжі, яка наздоганяє свою жертву, все ще сподіваючись на тризну по її душі.

А в який бік полетіла Лебедиця і чи була вона — незаплямоване, незанехаяне Єпіфанієве сумління? Він мусить її наздогнати, подолавши тридесять доріг чистилищної спокуси й повернути собі, щоб мати право працювати, любити, навчати і творити молитву.

Куди ти полетіла, біла душе моя, і яких мук я маю зазнати, щоб ти скинула із себе лебединий покров відчуження і, прийнявши знову образ діви, з’єдналася зі мною назавжди в єдине ціле, і я не ходив би по світу,, розчахнутий на безліч іпостасей, з яких тільки одна була чиста — ти.

Як харциз, що вертається на місце свого злочину, йшов Єпіфаній у Бендери. Стелилася під ноги пухка тирса, залишав чернець за собою слід на розтоптаному зеленому катрані, по якому колись, вільний од гріха, повернеться назад у покинутий скит, і кликав його вперед знайомою дорогою понурий стрепет на високому пагорбі до бендерських воріт.

Вдалині серед розпеченого літом міражу мліло місто, в якому Єпіфаній колись — скільки часу минуло і не згадає — дотиком своїх уст до руки гетьмана спричинився до його смерті, а потім проводжав поглядом вкриту китайкою домовину, що на козацьких плечах гойдалася над сполоканим дощем світом.

Неподалік Бендер, між Дністром і Варницею, де похований Мазепа, виросло містечко. «Це Карлополіс — резиденція шведського короля, — сказали йому козаки, що швендяли передмістям без діла. — Ось тут уся його перемога і слава, і майбутнє, а в приймах у нього український гетьман — вигнанець Пилип Орлик, який недавно повернувся з недобитим військом із походу на Білу Церкву».

Вісім полків драгунії під командою генерала Бутурліна кинув Петро на армію Орлика, та здригнулися царські воїни перед силою і ненавистю ізгоїв і відступили, а тоді рушили на вигнаних з рідної землі чотири козацькі загони гетьмана Скоропадського. Із послушенством ординців, яким обіцяли ласку і нагороди, із запопадливістю мужів, жон яких забрав заложницями в Глухів генерал Бутурлін, з ненавистю батьків, дітей яких захопила в ясир покликана Орликом на допомогу буджацька орда, із хоругвою православного Бога, що то уподобав собі московського царя і дарував йому лише перемоги, з розпаччю хліборобів, котрі ціле століття, з року в рік, марили вільною хвилиною, щоб запопасти серпи і зжати засіяний хліб, з відчаєм проклятого неволею племені, якому вже ніколи не всміхнеться свобода, а подароване Богом життя прожити мусять і ніхто не хоче вмирати голодною смертю, — вдарили чотири полки гетьмана Скоропадського і розбили сорокатисячну армію гетьмана Орлика.