Барон дивився вслід за Абрековою й цього разу не насміхався з чужого горя, вперше стиснувся в нього той кусень м'яса, який у людей називається серцем.
А натовп більшав, більшав і тягнувся довгим шлейфом через Краківське передмістя на Збоївська — до млина Зоммерштайнів.
— Відьму спіймали, відьму будуть топити, то вона проказу наслала! — лунало звідусіль.
Над Полтвою — стовпище, ціпаки обступили Абрекову, щоб юрба не вихопила її й не розтерзала: у судовому вироку запротокольовано, що вона мусить бути втоплена — і баста.
До Абрекової підступив кат, почав обсотувати її шнуром; Абрекова сухими спокійними очима дивилася на зелені поля за Полтвою, пильно вдивлялась у синюватий простір, наче когось виглядала; вона не чула викриків, бо вже була не тут, губи ворушилися, вимовляючи тиху молитву; юрбі здалося, що відьма заклинає, почулися вигуки:
— Швидше, швидше, відьма сатану кличе! У цю мить розпачливий жіночий голос пролунав позаду, натовп стих: якась дівчина з розпущеним лляним волоссям бігла щодуху з передмістя, вона врізалась у натовп, штовхалась мов навіжена, пробивалась ліктями, била кулаками в спини, в груди, кусалась, а коли допхалася до ціпаків, закричала:
— Пустіть її, пустіть, вона не відьма! Я відьма! Я спала з чортами, ходила на шабаші! Я відьма, я!
Абрекова оглянулася, усміхнулась, дві сльозини стекли з її сухих очей, проказала:
— Не розпачай, моя доню. Христос відвернув свою голову на суддівському розп'ятті, відверне теж, коли прийде на них страшний суд...
Ціпаки відштовхнули дівчину, їх ніхто не вповноважував брати до уваги подібні зізнання, в судовому акті чорним по білому запротокольовано, хто є відьма; кат завдав собі на плече зв'язану Абрекову, мов поліно, зійшов до річки, зняв з плечей жертву і, розгойдавши в руках, кинув її у плесо перед млинські потоки.
Невдовзі берег Полтви обезлюднів, тільки Льонця, закривши обличчя волоссям, стояла на колінах і тихо плакала; біля неї стояв Письо і мовчав.
Та сталося диво, Льонця відкинула назад волосся й здивовано глянула на тата, не вірячи своїм вухам:
Письо заговорив!
— Усе, усе на світі — то єдно шельмовство! Шельмовство і більше ніц... І більше ніц, — голосив Письо, — і більше ніц!
Розділ чотирнадцятий
LEPRA OPPIDUM INVASIT! [64] [64] Проказа в місті! (лат.)
Сказав господь Христові на небесі: «Сину мій, багато ще на землі грішників, хочу тебе знову послати, щоб ти викупив їх гріхи». І відповів Христос: «Боже, пошли цього разу голуба-духа, він трохи помучиться й прилетить назад. Там таке зараз чиниться, що вдруге я не вознесуся».
Середньовічна фацеція
Настав четвер — 1611 року, 30 липня. Тривожна вість прийшла до міста.
Саме тоді, о ранній порі, коли гінець Яна Даниловича в'їжджав з тією вістю крізь Краківські ворота і ще мало хто знав, що трапилося, міщани побачили дивне явище: на кришталево-чистому небі — ніде не видно було й сліду від туману чи сліпого дощику — через весь небосхил простяглася дугою яскраво-кармінова веселка. Вона довго стояла над містом, потім схилилася на захід до горизонту і щезла.
Можливо, іншого разу ніхто б не звернув на подібну примху природи особливої уваги — чого на світі не буває? — та нині вона вмить була оцінена як зловісний знак; тривожні чутки вже кілька днів проникали до Львова, і ні бравурні видовища на Ринку, ані страта чарівниці й провісниці лиха Абрекової не могли розвіяти серед людей передчуття нещастя.
А чутки були такі, що нібито з Москви, із оточення, вирвалась банда поручника Лісовського і вертається в Польщу, грабуючи й плюндруючи все, що потрапляє під руки, а має намір добратися до самої Варшави, не минаючи Львова, щоб по дорозі здерти з королівських підданих обіцяний і не заплачений королем жолд за службу.
Про гусарську хоругву Олександра Лісовського львів'яни наслухалися ще за часів рокошу: була то зграя найманців з різних станів — від шляхових розбійників до пропитих шляхтичів, дуже войовнича і страшна в жорстокості. Хоругва воювала на боці Зебжидовського, а після погрому рокошан під Гудзоном перейшла на бік Жолкевського, разом з ним рушила на Москву і, поповнившись жолнєрами-щуроїдами, верталася тепер до своїх хлібодавців вимагати плати за кров.
То були тільки чутки, а нині — ще не згасла дивна веселка — блискавкою рознеслася по місту вість з перших уст: з Вороняків, минаючи неприступний, а, зрештою, і не потрібний їм замок, лісовчики галопують Волинським шляхом на Львів, щоб до смерку стати в місті на постій.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу