Роман Іваничук - Манускрипт з вулиці Руської

Я це сказав, і мені стало страшно, бо любив її — струнку, мов коноплина, жону, з чорним волоссям, що закривало обидва личка — той образ потім пішов за мною, і я побачив вдруге в іншій людині, яка принесла мені багато радості й болю, — я простягнув руки, щоб пригорнути її до себе, але вона подалася назад, мовила:

— Я вже тебе покинула. В цю хвилину.

...Сивобородий з моложавим обличчям львівський православний єпископ Гедеон Балабан скинув на мене великими білками, серед яких причаїлися насторожені цяточки зіниць.

— Хто ти, сину мій, і яка потреба привела тебе в мою обитель?

— Над церквою Успенія поглумилися, владико...

— Знаю. І над собором святого Юра — теж. Мене зневажено.

Я пильно глянув в очі Балабана, цього династичного владики, якого з пелюшок готували в єпископи; він, низькорослий і туго набитий, повів долонею по золотому хресті, що висів на грудях, наче підкреслив цим свій маєстат; я говорив про церкву, єпископ — про себе, і я повторив:

— Церкву зневажено, владико.

— Ти — успенський братчик? — примружився Балабан.

— Я — вигнаний з цеху сідляр Юрко Рогатинець, а в братство запишуся завтра.

— Що хочеш сказати?

— Фундушу прошу, щоб викупити друкарню Івана Москвитина. Темно у нас...

— О-о! — вигукнув єпископ, склавши долоні на грудях. — О-о... — повторив тихо. — Благословен мій народ, коли про книги дбає простолюдин!

— Я вчився в острозькій школі, святий отче...

— Хвально... Хвально, сказав-бо Франціск Скорина:

«Не токмо для себе живемо на світі, а ще більше для служби божої і загального добра». Ти зможеш бути провізором друкарні?

— Зможу, отче. Я знайомився з друкарською справою в Острозі.

— Се перст божий, — підвів угору палець єпископ. — Впору прийшов єси до мене. Ми думали над цим уже давно. Напевно, дійшли до тебе чутки про єпископський намір відкрити у Львові друкарню...

Я знову вчув у його словах зверхність, і мені стало дивно, чому владика підкреслює свого перевагу наді мною, адже справа друкарні належатиме не йому і не мені, а поспільству.

— Не доходили до мене такі чутки, святий отче.

— Дивно... — поморщився єпископ. — Сам дійшов до цієї мислі? Ми думали над цим давно, тільки не знали, кому віддати під опіку се важливе діло. Бог послав мені тебе в послушну допомогу...

— Ваше священство...

— Не квапся, сину мій, сказати слово, дай розуму своєму зважити його... Прийди до мене завтра, я видам вексель на 1500 золотих, знаємо-бо, скільки править за верстат Якубович. У тяжкі борги вліз покійний книгопечатник... А друкарі суть. Син Москвитина Іван Друка-ревич знає сей куншт... Поставимо верстат у будинку, що біля Успенської церкви — і про це ми вже подумали. А першим друкованим листком буде наше послання до українського поспільства — складати пожертви, щоб повернулися церкві кошти. Благословляю...

Єпископ осінив мене хрестовим знаменням, давши цим зрозуміти, що розмова закінчена. Я йшов додому й думав, кого б собі взяти в помічники: це ж стільки буде праці, клопоту, мороки... І я зрадів, коли побачив знайомого конвісара Антоха Блазія. Він ішов мені назустріч, похилий і зсутулений; коли я порівнявся з ним, Антох розпрямився, хотів було посміхнутися, та посмішка не вдалася, я помітив лише чорний пеньок у верхньому ряді його білих міцних зубів; він зімкнув уста й поник, і я зрозумів, що його спіткала така сама, як моя, доля.

Мацько Патерностер подавав мені на стіл пиво з моченими в олії грінками, допитливо поглядав на мене: він мусив знати все про свого клієнта, а я в його пив'ярні гостював уперше. Ніколи й у гадці не мав заходити до цього смердючого підвалу: конвісар, який має добре набиту руку, може собі дозволити на кращі пив'ярні. Я промочував горло в Аветика у вірменському кварталі, у «Бразі» на Краківському передмісті, не заходив лише до підвалу Корнякта. Там, кажуть, шинкар подає питво тільки патриціям, купцям і цеховим сеньйорам — зло і заздрість не раз мене допікали, думав: дай-но стану цехмістром, то вже так познущаюся з тебе, шинкарю, що впрієш. Вино у тебе розведене, пиво скисле, риба за на службiсмерджена, олія до грінок торішня... Ба, не судилося, мене вигнали з цеху яко православного, і я тепер випиваю, де дешевше, і скнію на службi в Успенському братствi. Багато нас, вигнанцiв, знайшло собi притулок бiля старшого братчика Юрiя Рогатинця, який встановив у будинку бiля Успенської церкви друкарню i обiцяє зробити з неї прибутковий заклад. О-хо-хо, чекай, псе, поки кобила здохне… Але куди подінешся: православного тепер на роботу не приймуть ніде, а Рогатинець дає відсоток — малий, щоправда, але на хліб вистачає — від зібраних у русинів пожертв на викуп друкарні у лихваря. Оце я й ходжу по домах, немов жебрак, — випрошую. Гірка то робота, люди скупі й не всі мені довіряють, хоч я й записую на листку з братською печаткою прізвища й суму пожертвувань, дехто потрусить гаманцем, але це буває рідко, навіть православний Корнякт, купець іменитий, який назвався опікуном Успенського братства, дав лише сто золотих, правда, обіцяє давати стільки ж щорічно.