Адриан Кащенко: Під Корсунем

Розплющивши очі, Микита побачив над собою захисток з рясного листу дуба, а вище, поміж листям, блакитне небо.

Якесь радісне почуття обхопило істоту Микити: йому здавалося, що він був мертвий і знов ожив. Понавколо вже не чуть було польської мови, а звідусіль вчувалися рідні, радісні вигуки козаків. Микита хотів підвестись, хотів глянути на те, що робиться навколо, але не спромігся — щось давило його до землі… Хотів нагукати товаришів, щоб підняли його, бо він живий, але язик його не слухався й неначе задубів.

Нудьга знову здавила серце Микиті.

— Невже для того прийшов він до пам'яти, щоб почувати, коли без поради буде помірати?

У ту мить над козаком з'явилася кудлата пика Боска. Зрадівши, що знайшов хазяіна, вірний пес з радісним скавчанням кинувся його лизати, зазираючи в повні "жалю очі козака; побатчивши ж, що Микита не піднімає руки, щоб його погладити, й лежить нерухомо, Боско завив на ввесь байрак.

Через хвилину біля чоловіка була й Пріся. Зразу вона подумала, що Микита мертвий, але придивившись у його розплющені очі, зрозуміла, що чоловік живий, та тільки без пам'яти. З міццю дужого козака вона скинула трупа; що лежав у Микити на ногах, і хотіла підвести чоловікові голову, але кров, що запеклася в нього на голові, злякала молоду жінку.

— Микито, голубчику, ти живий, — говорила вона, — обізвися ж!

Микита бачив свою знівечену дружину, дякував Богові за те, що привів її сюди, а проте озватись не мав сили.

Ластівкою полетіла Пріся до козаків, що відбірали в ляхів зброю:

— Люди добрі, рятуйте мого чоловіка! Допоможіть підвести його та дайте води!

Двоє літніх козаків пожаліли Прісю, взяли одного з бранців пляшку з водою й пішли за молодицею до дерева, де лежав Микита.

— Ого, козаче! — скрикнув один з козаків. — Що ж це ти з покаліченою рукою йшов у бій? Ну й митець!

Оглядівши поранену голову й обережно піддержуючи її, козаки підвели Галагана й подали йому пляшку, проте Микита й тепер не розтуляв рота.

— Розведи, молодице, йому зуби та поворути язика! — сказав один з козаків. Пріся, хоч і не зразу, а все-таки розвела чоловікові зуби й витягла наперед язика, козаки ж улили йому в рота трохи води.

Микита довго держав ту воду в роті, але нарешті проковтнув. Йому дали ще трохи води, й після того голос козакові вернувся й він стиха промовив:

— Спасибі!

Пріся, не тямлячи себе від щастя, почала цілувати свого чоловіка.

— Ти житемеш, любий мій, житемеш!

— Гей, молодице, не хапайся цілувати… — сказав один з козаків. — Дай чоловікові опам'ятатись!

— Як мені жити, Прісю, — обізвався Галаган, — коли мені спечено руку й спину та ще й прорубано голову? Хоч би я й вижив, так лишився б калікою до віку!

— Не турбуйся, мій любий: я тебе догляну й прогодую!

Під ту хвилину до дерева підійшов Перебийніс і пізнавши Галагана, почав розпитувати, як він спромігся вбрати в шори Потоцького; довідавшись же, що Микиту попечено й покалічено, звелів зробити ноші й нести пораненого козака в табір до лікаря.

— Слава тобі, козаче, — сказав він, — що не пошкодував життя свого за рідну справу! Будуть вражі ляхи пам'ятати, як Корсунь палити!

Далі, звернувшись до козаків, Перебийніс додав:

— Бережіть цього козака, бо прославив він сьогодні не тільки себе, а й нас усіх!

Сонце повернуло вже на вечір, коли Галагана винесли з байраку й понесли по-над польськими возами. Біля ношів, поглядаючи що хвилини на помордованого, йшла й Пріся з Боском. На дорозі ноші спинив сотник Дорошенко, що по наказу гетьмана, шукав Галагана й Цимбалюка.

— Кого несете? — спитав він.

— Козака Галагана!

— Його й треба. Живий?

Поранений не обзивався. Схвильований побаченням з Прісею, він знесилився й лежав, неначе мертвий.

— Живий ще! — відповіли козаки.

Прісі защемїло серце.

— Як то: "живий ще" — подумала вона.

Так говорять про тих, що зараз мають умерти. Невже-ж Микита помре?..

Вона хотіла навіть сперечатися з козаками, що її чоловік не помре, але тут саме заговорив Дорошенко.

— Несіть же просто до гетьмана. А про лейстровика, старого Цимбалюка, нічого не чули?

— Гомоніли козаки, що біля шанців на палі бачили чиюсь голову… буцім би Цимбалюкову…

— Це мій рідний батько, пане сотнику!.. — сказала, Пріся й заридала, пригадавши, як бачила тіло батькове. — Він лежить без голови там, де ночували ляхи. Будь ласка, звеліть викопати яму та поховати тіло мого батька…

— Ходімо разом зо мною до гетьмана. Він сам дасть розпорядок.