Адриан Кащенко - Під Корсунем

На третій день польським панам, що ходили повз брами, надокучило її голосіння й один з них почав гримати на вартових:

— Доки вона тут ходитеме? Ви бачите, що вона нікому спокою не дає — чого ж чекаєте? Попарте її добре батогами, щоб одчепилася!

Вартовим не треба було довго наказувати, вони вхопили нещасну під руки, затягли в окіп біля замку й там скрівавили їй спину батогами.

Ганна була козацького роду й ніколи за своє життя не знала бійки, через те ганебне знущання трохи не зробило її божевільною. Не почуваючи себе від образи й горя, вона ледве дійшла до своєї хати й упала на ліжко непритомна.

Тепер треба вернутися до старого Цимбалюка. Привізши сина до Черкас, він застав, що реєстрові козаки з Барабашем та Ілляшем уже зовсім облагодилися до походу. Опріч реєстрових козаків, у Черкасах стояло ще скілька тисяч польського війська й, на лихо Цимбалюка, те військо саме дістало наказ виходити з Черкас й приєднатися до війська гетьманового сина Стефана. Через те, що ніякого обозу у поляків не було, полковник їхній почав збірати всі вози, коней і волів у черкасців, і жовніри, нагледівши у Цимбалюка воза, забрали той віз разом з волами до свого обозу, на змагання ж козака не звернули ніякої уваги.

Обурений Цимбалюк пішов скаржитись полковникові, й той на втіху йому хотів дати квиток, по якому козак, не відомо коли й від кого, мав дістати за свої воли й воза гроші; але Цимбалюк, знаючи вже, що по таких квитках грошей ніколи не можливо було виправити, зрікся його взяти, ще дужче обурений вийшов він від полковника й попрощавшися з сином, взяв у руки свій батіг та й пішов до Корсуня пішки. Через це й сталося, що він так довго був у дорозі й, повернувся вже після того, як Прісю взято було до замку.

Увійшовши в Корсунь, Цимбалюк здивувався, бо по дворах і вулицях він тільки й бачив польських жовнірів, уланів та драгунів, козаків же не траплялося зовсім. Стрівожений козак поспішав до свого двору, не передчуваючи ще, яке горе тут його чекало.

Як тільки ввійшов він у свій двір, йому зразу стисло серце: двір увесь був запаскуджений і серед нього стояли чужі коні; одчинивши ж двері своєї хати, Цимбалюк просто зкаменів: у його світлицях лежали й сиділи з люльками в зубах улани. Підлогу в світлицях було забруджено, неначе в свинарні, мисники й шафи понівечено, стільці поламано.

Ледве здержуючи в собі обурення Цимбалюк спитав:

— Де ж мої — жінка й діти?

— Жінка там! — показав один улан на двері в малу світлицю. — Ну, а дітей навряд чи відшукаєш.

Чуючи лихо, Данило відчинив двері в доччину світлицю й побачив Ганну на ліжку. Вона тепер була вже при пам'яті, але третій день лежала хвора. Побачивши чоловіка, вона скрикнула, хотіла підвестись, але не мала сили й залилася сльозами.

— Ганно, Ганно!.. — питав Цимбалюк, припавши до жінки.

— Що тобі?

Уста й руки хворої були розпалені, як на вогні, а проте сама вона трусилася в пропасниці.

— Слава тобі, Господи! — ти живий над силу проказала хвора. — Думала, помер уже, або ляхи вбили!

— А Пріся ж де? Микита де? — питав Цимбалюк з нудьгою в серці, бо розумів, що коли б вони були тут, то не лежала б мати в хаті безпорадною.

Хвора не мала сили відповідати й просила пити, бо лежала, не пивши, вже два дні. Випивши води, вона розказала про все, що сталося після виїзду чоловіка з Корсуня, й про знущання, яке вчинили над нею поляки. Данило слухав жінку, не перепиняючи й заспокоював її, коли вона дуже хвилювалась.

— Він здавався спокійним, і тільки зморшки що все дужче напружувалися на його високому чолі, та тихий стогін, що вибивався з його грудей, виявляли, яку муку приймав старий козак, слухаючи оповідання своєї жінки.

Коли Ганна доказала до останнього дня й знесилено заплющила очі, Цимбалюк наблизився до покуття, ререхрестився на образи й голосно проказав:

— Прости мені, Милосердний Боже, що я сорок років служив ворогам нашим, ляхам: бився за них з рідними братами, низовими козаками, й допомагав ворогам гнітити люд наш посполитий — український! Нехай не буду я козаком, не побачу більше рідної дитини, нехай не прийме мене земля й викине з домовини на поталу звірю, коли пошкодую своє життя, щоб помститися на ляхах за всі їхні кривди!

Заспокоївши Ганну на тому, що дійде до самого коронного гетьмана й таки одшукає Прісю, він пішов покликати бабу знахарку.

Заглянувши по дорозі до де-кого з приятелів, Цимбалюк довідався, шо ввесь Корсунь був набитий польським військом і що нікого з української молоді по хатах немає, бо всі парубки повтікали в ліс, а далі почали тікати туди й дівчата, яким пощастило уникнути польських рук, а багато дівчат та молодиць терпить ганьбу й знущання від польської шляхти в замку.