Режин Дефорж - Анна Киевская

— Чоловік — на спині?! — скрикнув Роже Шалонський, важко ступаючи в довгому лисячому хутрі. — Про це не може бути й мови! Наша королева не може подорожувати верхи на чужому чоловікові, це суперечить добропристойності й королівській гідності.

— Ваше преосвященство, бувають випадки, коли про добропристойність доводиться забувати. Я певен, що наш король обрав би саме це рішення і не став би ризикувати життям княжни.

— Я не бачу тут нікого, хто був би гідний це зробити.

— Це зроблю я!

Всі повернули голови до сміливця.

— Батько княжни, мій володар Ярослав, доручив мені супроводжувати її до Королівства Польського. — Відтак Пилип, уклякнувши навколішки, додав: — Анно Ярославно, чи згодні ви, щоб я замінив вам Блискавку?

Госленові впало в око, що княжна ледь зашарілася. Коли перекладач виконав свій обов’язок, Гослен усупереч своїй волі, дав згоду.

Хоч дорога розгрузла, Пилип ступав твердо, не відчуваючи тягаря любої йому ноші, сп'янівши від щастя, що Анна пригорнулася до нього. А княжна, рада знову відчути це рідне їй тепло, прихилилася щокою до хлопцевої потилиці й дозволила себе нести, аж ніяк не байдужа до свого носія, кожен рух якого луною відбивався в її душі. Позад них плечистий чернець ніс Готьє, який, ухопившись за його шию, не спускав очей з Пилипа та Анни.

Нарешті вони приїхали до Кракова. Тут батькові дружинники мали залишити Анну: далі вона вирушала в дорогу під охороною рицарів короля Генріха та її дядька Судислава, князя Псковського, якого Ярослав протримав довгі роки у в’язниці за бунт проти нього і аж тепер випустив на волю, надавши йому змогу побувати на церемонії одруження княжни. Судислава супроводжували два десятки дружинників, вони мали не тільки виявити йому честь, а й водночас наглядати за ним; серед них був, зокрема, й посадник Остромир Чернігівський, намісник київський. Русичі й французи востаннє зібралися на великому бенкеті.

Король Казимир та королева Марія Доброгніва прийняли небогу з розкішшю, не баченою досі в строгому польському дворі, господар якого надавав перевагу довгим теологічним дискусіям, а не багатим учтам. Але ж приймали вони не просто небогу, а королеву Франції, тієї Франції, в якій Казимир і його матір знайшли колись прихисток і яку король полишав дуже неохоче. Казимир сподівався, що завдяки цьому шлюбові, призвідцем якого він був, а також його добрим взаєминам із посланцями короля Генріха ще більше зміцняться зв’язки між Польщею та Францією і водночас послабне вплив германського імператора.

У розпалі цього бенкету Анна насилу знайшла кілька хвилин, щоб попрощатися з Пилипом. їй пощастило разом із молочною сестрою вислизнути з-під нагляду Гослена, який після її бучного від’їзду з Києва не спускав із неї очей.

Хлопець зустрівся з Анною в церковці, що самотньо стояла на березі Вісли. Пилипові друзі чатували біля дверей.

Церкву осявало тьмяне мерехтливе світло. Анні здалося, що хлопець змінився — він виглядав змарнілим і начебто черствішим; вона не опиралася, коли він пригорнув її до себе.

— Я не повинна була приходити… Та серце в мене розривається від самої думки, що я вже ніколи тебе не побачу!..

— Анно, дозволь мені супроводжувати тебе далі… Я зголю бороду й пострижуся… Ти скажеш, що я один із твоїх служників… навіть твоїх рабів…

— Ти ж знаєш, це неможливо. Вельможа Шонійський та єпископи ніколи на це не пристануть. Вони ж бо помітили, як ти дивився на мене і з якою приязню я до тебе ставлюся.

Пилип грубо притис її до себе. Вона скрикнула:

— Не роби цього! — І знов пригорнулася до нього. — Зайчику!..

Мов зайчик у іграх її дитинства, зараз він вислизне від неї, залишить її нещасною… — Зайчику, любий мій Зайчику, поцілуй мене.

Після цього першого поцілунку посипалося б, звичайно, багато інших, та раптом до церкви вбігла Ірина.

— Мерщій тікайте звідси, сюди йдуть ченці!

— Пилипе, візьми цей перстень, хай він нагадує тобі про мене. Не сумуй дуже, Зайчику, я довіку не забуду про тебе.

— Швидше, княжно, швидше!

Ірина вирвала Анну з рук, що намагалися її затримати, і бігом потягла слизьким берегом. Зробила вона це вчасно: до каплиці вже заходили ченці, серед них був і єпископ Готьє, що прийшов на вечірню відправу. Готьє впізнав Пилипа. Єпископові щось здалося підозрілим, і він озирнувся довкола. Але при мерехтливому світлі побачив лише трьох товаришів Ярославового боярина.

— Що ти тут робиш, сину мій? — спитав він по-грецькому. — Чому ти такий заплаканий?