Юрій Мушкетик - Яса. Том 1

До Марка підбігло троє турків у жовтих смугастих сорочках, один зняв колоду, другий перерубав шаблею аркан, вони вхопили його попід руки й потягли. В першу мить Ногаєць не зрозумів, куди його провадять, одначе думка про те, що турки не одв’язали, а перерубали аркан, кинула в ляк. Жодного разу не хапали так — торсали, тусали, кілька разів він падав, підхоплювався знову, підштрикуваний шаблею турка, що спотикався позаду. Турки були злі чи роздратовані, гаркали, гиркали, поблискували білками очей, аж Маркові ходив по спині холод. Минули клинець стоптаного жита, збігли на пагорб, перед ними відкрився широкий луговий видолинок. Марко ще нічого не розумів, стривожений, озирався довкола; повз нього у видолинок поспішали татари і турки, мордували його лютими поглядами. Марко подивився їм услід і побачив велику спиляну березу, високий пень, а на ньому турка у жовтій сорочці, у зеленому ковпакові та капцях на босоніж. На перев’язі в нього висів ніж завширшки в півтори долоні. Той ніж прикував Марків погляд, йому помліло всередині, а коліна стали м’які, неначе були з вати. І все ж він помітив по обидва боки білого березового стовбура якихось пов’язаних людей. Але погляд не встиг затриматися й на них, турок, що досі стояв на пні до нього спиною, повернувся, й Ногаєць побачив просто перед собою білий ощир посмішки під тонкими, врозліт, тарганячими вусами, чорний блиск очей з — під збритих брів. Й інший ощир — синіх, конвульсивно стиснених вуст — та заплющені очі. Тарганистий містр тримав у руках голову Мурашка.

Маркові чуб поспинався корчами, його охопив жах, вичавив з тіла силу, в горлі тільки булькало, він обвис на руках турків, і ті потягли його волоком. А потім мовби тонке жало пройняло Марка од живота до мозку, він закричав, почав вириватися, одбиватися руками й ногами. Де взялася сила — невисокий, але кремезний, міцний у плечах, вперся, й турки не могли зрушити з місця, і тоді один із них, який чвалав позаду, вдарив його шаблею плазом по голові. Ногаєць тіпнувся, випорснув з катівських рук, рачки поповз убік, у натовпі зареготали, затиджикали по — своєму, по — басурманськи.

Зненацька серед десятків хижих облич Ногаєць побачив одне, теж ощирене, проте знайоме, з довгою роздвоєною бородою, й, може, через те не таке страшне; з краю натовпу, засунувши за пояс, що оперізував чималенький живіт, руки, стояв візирів товмач. Марко вхопився за те обличчя поглядом, відчайдушна надія спалахнула в ньому. Дивився на товмача знизу вгору собачими очима, просив, квилив, понівечені стогоном слова падали йому з вуст, як подерте клоччя паперу. Товмач ковзнув байдужим, лінивим поглядом і одвернувся. Турки волокли Марка за ноги, він хапався за траву, по землі простелилися дві чорно — зелені борозни.

— Я син… полковника… дадуть великий викуп… Гроші… Таляри, в мене є таляри. Багато золотих талярів… Слугуватиму до гроба… Пане товмач, таляри…

І вже коли стратив рештки надії й завив по — вовчому, товмач ступив уперед, подав туркам знак.

— Де в тебе таляри?

Ногаєць лежав скулившись, тихо підвивав і схлипував.

— У Скарбниці… у Військовій Скарбниці… Закопані на острові, — забелькотів.

Товмач махнув рукою: ті гроші — все одно, що в зубах у шайтана. Та й, мабуть, бреше клятий кяфір.

Катові помічники знову вхопили Марка, і в цю мить у його голові згасаючою іскрою зблиснуло: Киліяна. Чому зблиснула та іскра в ту мить, що її покликало? А може, тому й зринула, що часто думав про неї. Була вона нині для нього, як сонце в хмарах осінньої пори. Киліяна — то останні дні волі, не знаної ніколи бентеги, болю, заздрості. Вона жде Перехреста, й він прийде до неї. Лаврін продереться до своєї любові крізь пекло. Вони спізнають щастя… А він… О Боже, порятуй, подай сили… За що він гине отут?!

Тихо гарячково молився, линув до Бога думкою і серцем, вперше творив свою молитву, таку щиру, аж кров’ю спливала душа, і враз з жахом збагнув: Бог його не чує, одгорнув од себе, не бачить його, не хоче бачити… Все це — в одну мить, думка про Бога змигнула як біла блискавиця й згасла чорно, а думка про Киліяну вже не погасала, нею, останньою, ще жив.

— Пане товмачу… Дівчина… Ти ще не бачив такої… Ось тут, за горою… На хуторі в лісі. Гарнішої нема на світі. То сонце… То мак у полі…

Де бралися такі слова, чиєю сатанинською підказкою сплівся такий замір?

Товмач нахмурив ріденькі чорно — руді брови. Щось йому свідчило, що невірний цього разу каже правду.

— Мислиш, що тебе порятує брехня? — Приступив ближче. — Пройдеш через усі муки пекла. Поріжемо на стьожки язик… Випечемо залізом очі… Молитимеш о смерті, а її не буде. Ліпше помри зараз…