Юрій Мушкетик - Яса. Том 1

Вони відважились. Лежали голі на ще теплій стіні, обмацували руками камінь, шукали зазубня, за який можна було зачепити мотузок. Його не стачило до води, доточили скручені вдвоє віжки, ремінні й мотузяні.

— Знайшов, — прошепотів Кайдан і почав прив’язувати мотузок. — Спускайся перший. Ти легший…

Нелукавий і щирий Кайдан пропускав Лавріна наперед, бо сам був майже вдвічі важчий, боявся, аби віжки не обірвались й він плескотом, своєю смертю не перетяв шлях до волі Лаврінові.

— Віщує мені серце — не випливу я, — пошепки мовив Кайдан, повертаючи до Лавріна обличчя. В цю мить зблиснув між хмар місяць, освітив його чубату, вусату голову, лискучу щоку.

— Якщо щиро молився — не утопишся, — непевно мовив Лаврін.

— Я не боюся.

Перехрест ще раз поглянув зі стіни вниз. Чомусь подумалось: отак само по мотузку спускався з валу Марко. Од тої думки стиснулося серце. Марко не збудив його, не сказав, що втікає. Коли ж Лаврін ранком упевнився в Марковій втечі, йому здалося, що білий світ став чорним. Ще тиждень тому він гаряче клявся, що будуть разом до кінця — в житті і смерті. В Лавріна на шиї — Марків хрестик, ще й зараз не знав, що з ним робити. Зняти й покласти отут, на стіні? Вкинути в Буг? Але ж хрест — Боже благословення. Та й, може, Марко не втік, а Мурашко повів його неволею? Боявся, що зніме бучу, пригрозили й змусили спуститися вниз. Хотілося в таке вірити й не вірилося: чому Марко не закричав, не збудив його, не боронився — він би пробудився від найменших згуків борні.

— Поспішай, поки місяць сховався, — прошепотів Кайдан.

Здавалося, мотузок падає на той світ. На мить наплинув страх. Темне небо, прямовисна стіна й чорна прірва. Неначе в пекло. Лаврін набрав повні груди повітря, зітхнув. Помацав руками мотузок, звісив униз ноги, посунувся, боляче тернувшись животом і грудьми об камінь. «Прощавай, Киліяно», — прошепотів, хоч ця путь мала привести до неї. Через Киліяну й оцей ризик. З неволі його міг викупити кіш, могли обміняти на полонених турків, міг виторгувати їх у султана Дорошенко, а з чорного дна Бугу вже не викупить ніхто. В цю мить згадав, що не попрощався з Кайданом: не потис йому руки, не сказав добрих і вдячних слів, — аж рвонувся, але вже було пізно. Велика Кайданова голова непорушно чорніла над виступом, а під ногами в Перехреста тихо схлипувала безвість. Намагався якомога щільніше прикипати до стіни, але вона випорскувала з — під колін, обкручувався й бачив то чорний потрісканий камінь, то вогнища на березі Бугу. Біля них не видно було жодної тіні, татари спали; здавалося, багаття горять самі. «Бачать чи не бачать?» Моторошно почував свою наготу, від того здавався ще беззахиснішим. Мотузок був новий, необшмульганий, костриця впивалася в шкіру, потріскувала на долонях. Пересягнув вузол, ремінні віжки зазміїли в долонях, аж долоні схопилися вогнем, пригальмував лише на другому вузлі. Майнув пояс бійниць, майнула чорна вирва нижче них, і він плюснув у воду. Холодна студінь обпекла шкіру, тіло струснуло дрожем, мить ще тримався за віжки, одначе почував — його зносить на береговий камінь, випустив їх. Одразу помітив на воді зловісний відблиск, пірнув, не захопивши повітря. Стиснуло груди, загуділо у вухах, йому здавалося, що опускається на дно, жах опанував ним, та він зусиллям волі вимахнув руками, і його понесло вгору, закрутило, а світла не побачив. Вода заламувала ноги кудись униз, він плив боком, загрібаючи од живота, намагався вирватися з виру. Вода ходила по тілу залізними потоками струменів, вони були холодні, а вся вода тепла, а може, то тільки так здавалося. Ще раз вимахнув руками, й перед очима блиснув жовтавий відсвіт, він знову пірнув, але пізно, треба було раніше, — якщо хтось із дозорців дивився на воду, то побачив його неодмінно. Він не стямився, коли його винесло на поверхню, оглянувся й помітив, що таки пливе під лівим берегом. Гребнув ще кілька разів, повернувся грудьми до течії, вхопився правою рукою за кущ, що нависав над водою, одчахнув гілку й знову поплив. Лежав на спині, віддавшись на волю течії, гілку тримав зубами. Замаскуватися так порадив Кайдан. Де він, уже у воді чи ще на стіні? — майнуло в голові, й одразу помітив, що пливе не попід кущами, а біловоддям, і почав гарячково, але безшумно братися до берега. Не почував утоми, а тільки ламку важкість у руках та ногах, дзвін у голові. То дзвонила напруга, осторога. А може, просто плюскотіла у вухах вода, співала одвічну пісню. Їй однаково, кому співати: веселому козакові, що купається при місяці, чи втікачеві, потопельникові. Почало зводити судомою ліву ногу, вщипнув її кілька разів і відчув утому. Тіло стало важке, мовби в жили налили свинцю, й сперло віддих. Обабіч пливли темні береги, але він уже мало що бачив. Страшно було козакові: він вже й не знав, на тому чи на цьому він світі. Хоч воднораз якимись не відомими раніше чуттями все чув і вловлював. Й нараз у вухах знову задзвеніло, але той дзвін був інший, глухіший і басовитіший. Здавалося, то дзвонить мідний казан, в якому закипає вода. Тяжким зусиллям повернувся на бік, насторожено прислухався. Попереду справді клекотіло й дзвеніло. Щось стукало в пам’ять, проте вона була як темна ніч. Втома й напруга вичавили з неї геть усе, тільки іноді, мов з глибокої криниці, сколихувалося до нього обличчя Киліяни й пропадало. І враз неначе блискавиця вдарила в мозок. То клекотіло Чортове Горло. Рвонувся думкою до Бога, але не пам’ятав жодної молитви.