Юрій Мушкетик - Яса. Том 1

Сірко пройшов ліворуч — за крайньою хвірткою під палісадом лежала купа колод, привезених, щоб лагодити причал, там можна було присісти, але почув приглушений гомін, зупинився. Запорожці прийшли послухати солов’їв. То були здебільшого літні люди, упокорені долі й Богові. А солов’ї співали. Ох і витинали вони сеї ночі! Вже й весна минула, а вони все не вгамовуються.

«Тихо — цить, тихо — цить», — розпочинав один і одразу ж швидко — швидко, аж ледве можна було вловити паузи: «Фіть — фіть — фіть», а тоді ніби оддалеки — далеки: «Тьох. Тьох. Тьох».

Другий, дзвінкий, високоголосий, мовби у тонкі тривожні литаври бив: «Тьох — тьох — тьох — дінь, тьох — дінь», а десь поряд обзивався третій — млосно, розніжено: «Ті—ох, ті—ох, ті—ох».

«Тіур, тіур, тіур — лясь — лясь — лясь», — намагався перекричати їх молодий, запальний, недосвідчений.

— Твій — зовсім наче бурсак — п’яничка, — сказав козак, і Сірко по голосу впізнав, що то Загубиколесо.

— Зате голосний, — заперечив хтось, а хто — отаман розпізнати не зміг. — А твій — як проханий панич…

— Зате ж ну тобі цехмістр. За всіх уміє. А «дячок» і оцих трьох колін не вхопив. — І козак швидко засвистів. Загубиколесо вмів передражнювати «чужих» солов’їв, та так вдало, що ті, спантеличені чи ображені, замовкали. Коли ж усі співи зливалися водне — в тріск і свист, ляскіт і дзенькіт й починало паморочитись у голові, Загубиколесо спиняв їх лютим розбійним посвистом. Солов’ї вщухали, а затим розпочинали знову. Вступав завжди отой молодий, ляскітливий. Обманювався своїм співом, гадав, він приємний солов’їхам. Будив їх од солодкої дрімоти, дратував. Й тоді, обурений, встиджений за весь солов’їний рід, вступав старий, досвідчений співак: «Йохйох — йох — фюіть — фюіть, сюрр, тінь — тінь — тінь».

По ньому настроювались на спів інші.

Сірко подумав, що це слухають солов’їв ті, хто не дослухав їх за молодості. Або й зовсім ніколи не чули того співу. Хіба чує коли солов’я наймит — загнаний у борозну хлоп, захвойданий у росах чабан? Солов’ї — то кохання. Чимало запорожців його не знали. Отако й звіковували — не палені солодкою пристрастю, не обціловані, не миловані. Лихо прогнало з дому, а тут уже нікому було пробудити серця. І все ж Сірко, бувши коханим колись і сам палко кохаючи, дивував тому. Безглуздим видалося, що те незапалене паливо так і залишилось, й згорить уже в могилі. Може, через те на запорозькому кладовищі цвітуть такі буйні червоні маки? Ту таїну знав лише Бог. Козаки про кохання говорити не любили. Рідко вдавалося й кошовому добутися під броню безжурності та кпину. На все життя запам’яталося, як страшно водив у сні рукою по білявих дитячих голівках старий нешлюбний козак Суд, як пестив своїх дітей, котрих ніколи не мав. Він так і помер, не почувши слова «тату». Самі козаки знали одну матір — вітчизну, і одну колиску — стругані на острові думбаси та стерни, яких ще називають чайками. Й то неправда, що всі вони — женоненависники, потурмаки. Сняться їм весною голубі сни, сняться білі руки та високі перса, буває, жага доводить козака до сказу, й кидає він Січ, товариство та йде в слободу, хоч і знає, що чекає там на нього сириця, кийове карання й вічна неволя. Може, й Лаврінові приснився голубий сон? — зненацька подумав отаман.

Гарно співали солов’ї. Мабуть, ніде не було таких співаків, як на Запорожжі. Тут дзвеніли шаблі, тут гуляла воля, і все те перейняли в свої хорали мастакуваті птахи.

Аби не заважати козакам, Сірко не пішов до них, сів просто на ще не вичахлий пісок. Срібно зблискувала проти місяця вода, вона була м’яка і тепла — це відчувалося на відстані. Річки текли вспак, несли свої темні води повільно й тихо, місяць купався у воді, вечір був м’який і лагідний. Такий, як і вчора. Всі вечори інші, хоч і здаються однаковими; просто ми однакові у тих вечорах. Схилився на лікоть, розпростав ноги — відпочивав. Йому болів лівий бік, болів давно, часом затерпав так, що не відчував його зовсім. Дивився, як сходить за Дніпром місяць, слухав солов’їв чи й не слухав, бо думки пішли кудись, як піхота на приступ. Спочатку вернулися до того, що сталося ниньки на острові. Не мав на майстрових козаків образи, почувався винуватим сам, хоч і не міг нічим зарадити ні їм, ні собі. Й втік од тих думок до походу. Кого послати наперед та де зупинитися на першу ночівлю? А далі думка перебігла: де зустрінуть турків і що робитимуть, скаравши ворога на воді, — попливуть назад чи підуть на Буг? Мабуть, підуть на Буг. Спалять мости під Сороками… Мости треба спалити ще до бою. От коли б Самойлович ударив на той час. Кіш послав йому респонс, в якому розкриває свої заміри. А може, заміри коша співпадають із замірами гетьмана? Може, через те й одступив од Ладижина, аби приготуватися до великої волейної потреби? Одначе ж… лишив під басурманином цілий край. Лишив міста і села на поталу ворогові.