Юрій Мушкетик - Яса. Том 1

І доводиться проганяти ту ману. Весь вік проганяти.

І ось щойно він переступив той невидимий пружок. То він гримав не на Вершу, а на власну совість.

Трохи розхмарився, коли зустріли рибалок. Ті саме тягли невід, двоє йшло попід берегом, по груди у воді, троє вели друге крило невода човном: двоє гребли, один тримав сіть. Там же, на березі, й солили рибу саламуром із липового цебра, складали в низенькі, широкі дубові бочки.

Міюський бачив, як у крилі біля берега зблиснула білим животом величезна рибина, як похитнулися рибалки, котрі брели у воді, як затремтіла сіть. Либонь, те бачив і отаман, бо подав знак. Рибалки на човні щосили запрацювали веслами, однак він ледве посувався, Сіркові й Міюському довелося чекати довго. Всіх чекало розчарування — в матні тіпали хвостами золотаві лящі, великі, як вагани, тріпотіло всіляке інше риб’я, зіпало ротами кілька щук, одна — двохаршинна, а тієї рибини — білуги чи, може, севрюги — не було, встигла втекти.

— Тепер вона вам знакомита — впізнаєте, — спробував пожартувати Міюський. — Взяток і без неї чималенький.

— З таким взятком заробимо на волоки до постолів, — сказав маленький одноокий дідок, ціляючи важким товкачем по голові найбільшу щуку. Вода йому збігала з мокрої одежі, дідок вибивав халяндри.

Міюський втямив: у тутешніх рибалок ті ж клопоти, що й у них на Дону: сіль пожирає увесь зарібок. А ще ж, мабуть, треба заплатити за мережу і десятинне в кошову скарбницю… «Недарма кажуть: добре там, де нас немає».

— Чиї човен і мережа? — запитав Сірко.

— Гукові, — похмуро кинув рудобровий, коротконогий дядько, викручуючи штани.

«До лиха спритний канцелярист цей Гук, — подумав Сірко. — Швидко зіб’є статок. А з вигляду — баляндрас, ферт».

Сірко з Міюським повернулися, коли сонце вже скотилося за далекі горби по той бік долини. В сірому небі густо в’южило вороння — летіло на острови на ночівлю. Всі птахи вмовкли, з гущавини долітала тільки меланхолійна пісня дрозда.

Човна прип’яли на Скарбній, навпроти прорубаних у палісаді хвірток од нижніх куренів. Січ ще гуляла, толочила гомоном вечір, сюди, до річки, той гомін спадав приглушеними сплесками. Кошовий зняв з голови важку, оторочену понизу кабаргою шапку, подав Міюському:

— На. Заслужив. Гарно провіз. Наче графа.

— Дорогувата плата, — зам’явся Міюський.

— Нічого. Носи на здоров’я. У мене є інша.

Шапка була гарна, але великувата. «Підкладу вербового прутика, вимощу вовною», — подумав Міюський. Він подякував і пішов. Ступав легко, здавалося, йшов не по піску, а по мощеній колодами вулиці. У хвіртці на мить затримався, поправив на голові шапку, зник. Сіркові чомусь здалося, ніби Міюський хотів вернутися й щось сказати, та передумав. А що він міг сказати? Ще раз попроситися в похід? Одначе, хоч отаман йому нічого не обіцяв, обоє знали, що на думбаса Сірко його візьме. Отаман розумів: рішенець його непростий і може завдати немало клопоту. Адже в боярських грамотах Міюський записаний «вором», приказні люди вимагали видати його. Хотілося вчинини наперекір їм. Допіру Міюський був просто зайшлим чоловіком, а тепер стає козаком війська Запорозького. Бажання Міюського отаманові зрозуміле: він врешті хоче прибитися до твердого берега, хоч воднораз, як і сам кошовий, не бажає розголошувати те. Й сподівається, що залишиться невпізнаний. Недарма зголив бороду й голову, залишивши оселедця. Його й справді нелегко впізнати. Сіркові Міюський подобався прямотою, нелукавством, хоробрістю та розумом. Проте він ще не вирішив, куди вписати колишнього донського прибульця. По від’їзді Лавріна отаман ще й досі не мав джури. Щоправда, Міюський не підходив на джуру не тільки віком, а й через те, що не випадало йому вертітися перед очима заїжджого люду. Краще нехай іде в курінь або в зимівник.

Мимовільна згадка про Лавріна ще дужче засмутила отамана. Він уже знав, що Лаврін не поїхав до дядька, — про те доповів посланець з Тавинської чати, а куди подівся, не міг допитатись ні в кого. Найпевніше — пристав до козаків Сави й залишився в Ладижині. Там зараз — пекло. Шкодував, що відпустив джуру. Тепер бачив, що в поспішливім і раптовім від’їзді Лавріна щось крилося. Лаврін останнім часом був якийсь метушливий. Щось Сіркові натякав про Лавріна й невисокий чорнявий козак з Медведівського куреня, якого не раз бачив з Лавріном. Того вечора він приходив до Перехреста й, не заставши, — отаман послав Лавріна дубом на острів, — присів біля кошового на призьбі. І все ходив словесними околясами довкола Лавріна, котрому «пороблено, тільки не на зле, а на добре, а може, й на зле, пороблено чарами, од яких нема одвороту», все ждав, що отаман кине йому кладку, а він перебіжить по ній. Отаман знав таких людей, які мимовільно, а може, й не мимовільно поспішають звільнити душу од таємниць, котрі їм — немов зайвий тягар, хоч, може, той тягар напросилися нести самі. Їм легшає од того, вони ніби прислуговуються тому, кому переповідають чужу таємницю. Не любив того отаман і прогнав козака. А тепер шкодував. Принаймні знав би, де джура й що з ним. Шукав того козака в Медведівському курені, але не знайшов: він теж щез. Може, поїхав з Лавріном?