Юрій Мушкетик: Яса. Том 2

— Може, воно й на краще. Одна з’їжа, й спати не давали.

З того дня пан Бережанський мовби осів і став усихати. Був він неначе міцний корч, а перетворився на маленького трухлявого пенька. В ньому не лишилося нічого, опріч підозріливості й сльозливості, дріб’язково вистежував дружину, дріб’язково дорікав і вимолював любові та ласки. Вона на них для нього вже була нездатна. Одначе ніхто не міг сказати про неї як про нецноту, ніхто ніколи не запопав на гріховному вчинку, та й не було поблизу чоловіка чи парубка, який підійшов би під мислі гордовитій, владній пані бунчуковій. Вона завела нових собак — сторожів, вночі, лише з одним наймитом, що тримав ліхтаря, виходила з рушницею до стайні, якщо там сполохано били коні, й проганяла ласку, яка пила кінський піт і заплітала коням гриви, що їх не розчесати ніякими гребенями, проганяла пострілом вовків, які вили на ставу або на греблі, владарювала круто, вміло, вправно. Хіба що іноді, на ярмарок чи на велике храмове свято, їздила в Миргород, челядники шепотілися, що там вона зустрічається з Стецьком, нинішнім сорочинським сотником, який колись був у неї закоханий, а тепер сам одружений на багачці — рябій Явдосі. Так воно чи ні, достеменно сказати ніхто не міг, та й не намагався, надто пам’ятаючи отих повішаних на дроті псів. А сутужила, владарювала Дарія для двох синів, одному сповнилося десять літ, другому сім. Пан бунчужний помер минулого літа. За рік до його смерті Дарія привезла свою сестру Ориську, вельми схожу на неї, проте дрібнішу зростом, худорляву, довголицю, з великими голубими очима, кругленьким, значно меншим, ніж у Дарії, обличчям і брівками — шнурочками, нібито вдову, але челядь мала про те Орисьчине вдівство думку іншу — вдівство солом’яне. Одначе про те майже не говорили. Розуміли, що Дарія подібних розмов не пробачить, що гомоніти про таке вельми небезпечно. Невідомо, яке вдівство мала Ориська, але була вона безтурботною та веселою, примхливою, а під настрій до всіх привітною, її тонкий голосок дзвенить то у вітальні, то на ґанку, то біля обори, й пісні все веселі. Одного разу я їй підспівав, і вийшло дуже до ладу, аж заслухалася Дарія; з того співу все й почалося, але про те потім.

Як я вже сказав, хлопчиків у Дарії було два, вчити мав старшенького, якому пішов одинадцятий рік, меншенький, котрому сповнилося сім, був, на думку матері, до навчання ще малий, до того ж він заїкався. А поза тим по — справжньому вдатний був до науки меншенький, Тишко, а старший, Ганджа, головатий, міцний, упертий, важкодухий, учитися не хотів, він мріяв про військо, про війну і казав, що всі оці псалми й часослови йому ні до чого, а всілякі постні тріоди нехай учать дяки, бо вони люблять постувати. Отако ми й сиділи біля груби теплої, кахляної; я читав і рахував з Ганджею, котрий робив усе те неохоче, а Тишко, довгошиїй, з нервовими очима, слухав збоку, а потім враз: «А я вже знаю. Хочете, перекажу». Ганджа бликав з — під лоба чорними очима, часом діставав свого меншого брата кулаком. З Ганджею ми жили, як дві ворожі держави, які, одначе, уклали пакт про мир — Дарія його двічі побила й наказала: якщо не слухатиметься — не пустить до коней і шапку козацьку одбере, — проте з часом він пройнявся до мене якщо не повагою, то деякою уважливістю — підкорив я його «Римськими діяннями», оповідями про Александра Македонського та царя Дарія (реготівся, що царя було звати так само, як його матір), про Ганнібала та Юлія Цезаря. Тишко ж прив’язався до мене, і я, признаюся, полюбив його, трохи невдатного, але спостережливого, тонкого, прудкого мислями і ніжками (важко йому буде жити в світі), проте остерігався одкривати йому серце, хоч воно й леліло любов’ю, бо ж знав, що з того ніякого добра не буде, а також пам’ятав настанови отця Симеона, надто «Проти батьків, які псують дітей», хоч я й не батько Тишкові, але він і справді надто тонкосльозий, надто тонкі струночки має в серці, коб ще дужче не зтоншити їх. Особливо любив Тишко слухати казки, а також оповіді про далекі краї, про давні часи, про дивовижних звірів і людей, і я часто оповідав про те, маючи добру пам’ять і видлубуючи прочитані колись історії одну по одній. Те любили слухати також Дарія і Ориська, і часто в довгі зимові вечори при світлі лампи ми сиділи тісним гуртиком біля грубки, в якій пострілювали живицею соснові дрова, і я вів довгі оповіді або щось читав. Ганджа іноді слухав, а іноді йшов до колишньої батькової кімнати (якщо дозволяла Дарія) і розглядав рушниці, шаблі, ятагани, часом забувався й щось вигукував — очевидно, з кимось воював.