Юрій Мушкетик - Яса. Том 2

А в селі й далі точилася битва, носилися вершники, лунали приглушені важкі залізні удари, а потім звідкілясь узялися гарби, вантажені чи то соломою, чи то сіном, і поповзли на гору до церкви. Клубок, схожий на комашню чи гніздо шершнів, зник — либонь, татарські чамбули помчали далі, — тепер попід селом потяглися довгі сумні ключі — татари гнали худобу і людей. А десь після полудня на вершечку горба між сосон спалахнуло велетенське кострище й чорно — сизий дим сягнув неба. Татари обіклали соломою дерев’яну церкву й підпалили її разом з людьми.

Козаки поскидали шапки. Татари в цей час на них налоги не чинили: товклися в кінці греблі.

— Вони довго тут не затримаються, — кинув хтось із запорожців.

— Затримаються на стільки, аби потяти нас, — похмуро мовив інший козак.

Справді, надвечір до греблі під’їхали дві гарби з сіном. Татари випрягли воли й погнали їх до села, гарби ж залишилися. Ждан не міг збагнути, що вони робитимуть з тим сіном. Подумав: пхатимуть уперед вози, самі ховатимуться за сіном. Одначе Кайдан розтлумачив те по—іншому:

— Вітер дме з того боку, вони запалять сіно й добуватимуть нас у диму.

Либонь, так би воно й було, але козаків порятувала ніч — на заході з’юрмилися хмари, сутінки оповили землю швидше, ніж татари приготувалися до налоги. Тільки влітку, тільки в степовій Україні ніч спадає так швидко. Сиза імла спершу залила долинки й видолинки, а далі земля потонула в синій повені.

Потонула долина Щириці разом з козаками і татарами, з живими, й мертвими, і тими, хто мав погинути або потрапити в полон. Жорстоким жаривом дотлівала на горі церква, смолоскипами спалахували присохлі від спеки сосни, й тоді здавалося, що то чиясь душа летить на небо. А власна Жданова душа зібгалася в маленьку, схожу на тугий клубочок дратви, грудочку, й обидва кінчики обірвалися.

Татари палили багаття, з суворої глибини ночі, обвіяної легким вітерцем, пливли запахи пересмаженого м’яса і диму. В пітьмі пофоркували коні, іноді до того чи того багаття наближалася розмита пітьмою постать і віддалялася. Козаки багать не розкладали, виставивши в обидва боки по дозорцю, сиділи біля млина. Нагріта за день земля була тепла, як черінь, і добра, як мати. Пиво приніс горілки і сухої ковбаси, а також сала і тарані. Закушували мало. Тільки Кайдан кутуляв ковбасу, аж виляски йшли поміж млинами.

— А чого пропадати добру, — сказав він простецьки й хитро водночас. — Нам звідси однак не вибратися, нащо ж лишати нехристам таке заласся. Вони он конину жеруть.

Ждан чомусь розсердився на Кайдана, підвівся й підійшов до возів, став біля дозорця, що сидів, позвішувавши з полудрабка ноги. Тут смерділо згорілим порохом і, здавалося, ще й зараз витала смерть. Двох убитих козаків поховали за більшим млином, двоє поранених лежали в млині. І зовсім недалеко горіли багаття, біля яких вовтузилися хисткі постаті. Жданові здалося неймовірним те, що бачив, що пережив удень. Надто дві татарські налоги на млин і палахкотіння церкви, в якій зачинилися жінки та діти. Про те пекло, про ті смерті (а може, люди повибігали з церкви, того не знав ніхто) козаки не говорили. А ніч визвіздилася, неначе перед кінцем світу. Викуваний з ярої міді місяць викотився на саму середину неба; здавалося, його можна дістати списом, можна гукнути й пострахати чоловіка, який тримає на вилах рідного брата: схаменися, побійся Бога і самого себе, того, що береш у душу, ще ж досить усім поля, й трави, й моря, ще ж сонце світить усім рівно, і кожен може вибрати на небі свою звізду. А їх сяяло міріади міріад, на будь — який смак і навіть примху, великі, білі, маленькі, жовтенькі і такі, що ледве мріли, й натрусом, неначе сіль, і купами, як Волосожар, і зажурені, одинокі, як Кінь — звізда, а деякі навіть зривалися й падали в трави — ці для ледачих та жадібних. І захотілося Жданові закричати: чого прийшли сюди, люди, я не винуватий, що народився в цім краї, кожен має свій край, свої землі та води й не повинен зазіхати на чужі. (А вони зазіхають і зазіхатимуть довіку й тим сплюндрують і зганьблять людський рід). Але дужчою за все була думка про те, як звідси вибратися. Й розумів: вони на цьому острові — як табун горобців під решетом. Вогні горіли по обидва боки річки, а крил поки що Бог людям не дав. Попливти по річці… й припливеш прямісінько нехристам до рук. Сховатися десь у кущах — татари обшукають усі кущі, та й недостойно це козачого наймення, встид перед товариством.

Упала жовта зоря на сході, вартовий козак перехрестився.