Дмитро Білий - Шлях Срібного Яструба

— Краще вбий мене, — люто зашипіла вона.

— Здається, тобі так і не вдалося мене перемогти, — переможно кинув Атей, — невже ти думала, що Щит Таргітая колись тобі дістанеться?

Лаена заборсалася по землі, намагаючись звільнитися, але Атей, вже не звертаючи на неї уваги, кинувся назад і швидко зник між деревами.

«Дурень, чого ти повертаєшся? — калатали думки в його голові. — Нащо наражатися на нову небезпеку, біжи в степ, тікай чимдуж з цього клятого Яру!»

Але Атей відігнав ці думки і, зручніше закинувши за спину Щит Таргітая, побіг далі.

Нарешті він побачив вогнище, біля якого сиділи стражниці. Обережно оминувши його, Атей знов повернувся на галявину, де тільки нещодавно очікував власної страти.

— Все тихо? — запитав він у Орії, яка нерухомо сиділа, прихилившись спиною до дерева.

Дівчина тільки схилила голову. Здавалося, що вона не очікувала повернення Атея. Хлопець швидко розрізав мотузки, що обплутували Орію.

— А я вже приготувалася до зустрічі з Матір’ю-Лисицею, — немовби з жалем промовила вона.

— Я ж сказав — ще зарано, — кинув Атей, стурбовано озираючись навкруги, — треба поспішати, нам треба дістатися до коней.

— Коні повинні бути на галявині біля священного джерела, — промовила Орія.

— Але навряд ви туди дістанетесь! — залунав на галявині чийсь голос.

— Томіридо! — скрикнула здивовано Орія.

— Авжеж, ви думали, що я не помітила, як цей клятий скіф теревенить з цією дурепою Лаеною? Тепер вся слава перемоги над вами дістанеться мені…

Але не встигла Томірида договорити, як Орія, вихопивши з рук остовпілого Атея кинджал, кинулася на свою колишню подругу. Томірида, зблиснувши лезом свого меча, стрибнула їй назустріч. Але Атею аж ніяк не кортіло спостерігати за їх двобоєм. Він підскочив з боку до Томіриди й щосили штовхнув її Щитом Таргітая. Амазонка відлетіла у кущі, а хлопець, схопивши розлючену Орію за руку, потягнув її за собою у гущавину.

За спинами втікачів почулися розлючені голоси амазонок. Атей побачив, як між дерев замайоріли вогні смолоскипів. По всьому яру чулися гнівні виклики, пронизливо іржали коні.

Атей і Орія, петляючи між деревами, видерлися до галявини, по якій, збиваючи копитами землю, кружляли перелякані галасом коні. Атей підскочив до одного зі схарапуджених коней і, схопившись за гриву, одним стрибком опинився на його спині. Краєм ока він помітив, що Орія теж вже гарцює на баскому чалому скакуні.

Через мить вони вже неслися стежкою. Атей прихилився до кінської шиї, ухиляючись від гілок, що нависали над ним. Хлопець озирнувся. Декілька вершниць мчали за ними, розмахуючи мечами й списами. Попереду неслась на очманілому коні Променея. Її довге чорне волосся тріпотіло за спиною, немов крила хижого кажана. В руках вона тримала лук з накладеною на тятиву стрілою. Атей пригнувся. У стовбур дерева, повз який він гнав чвалом свого коня, вп’ялася стріла. Декілька хвилин, яких вистачило Атею і Орії, щоб вихопитись із яру на відкритий степовий простір, здалися їм вічністю.

І ось вже Священний Яр залишився, нарешті, позаду, і дріботіння копит вершників прокотилося степом, немовби проголошуючи схід ранкового сонця.

Атей і Орія гнали своїх коней, намагаючись відірватися від переслідувачів. Ковили, які вже встигли піднятись під першими променями ранкового сонця, були вкриті росою. Там, де пролітали коні втікачів, здіймалося в небо прозоре вологе марево. За змиленими конями пролягала широка стежка прибитих копитами трав.

Атей, щосили стиснувши круп коня колінами, низько нахилився до гриви. Вітер уривчасто бив його у обличчя. Краєм ока він бачив Орію. Дівчина сиділа на коні прямо, ледь нахиливши голову. Її довге волосся тріпотіло, немов прапор якогось відчайдушного жіночого воїнства.

Атей озирнувся — здавалося, гонитва зупинилася далеко позаду. Тепер найкраще за все було б звернути до плавень, які широкою зеленою смугою тягнулися вздовж Борисфену. У заплутаних лабіринтах можна було б легко заховатися від будь-яких переслідувачів. Утім, запросто можна було б і назавжди заблукати. Згідно розрахунку Атея, плавні повинні були знаходитися на півдні, за день-два кінських переходи.

Сонце вже наближалося до зеніту, коли Атей почув вигук Орії:

— Зупинись!!!

Утім, Атей і сам вже давно відчував, що його кінь занадто важко дихає, залишаючи на ковилах клапті білої піни. Хлопець натягнув повіддя, і кінь, мотляючи головою, зупинився. Орія теж зістрибнула на землю й намагалася заспокоїти свого вороного, ласкаво тріплячи його по холці.