Володимир Малик - Чумацький шлях

— Знаємо! Знаємо! — закивали головами чумаки. — Не вперше!

— Ну, якщо знаєте, то Бог вам на поміч! Тоді, Терешку, промочи пивом горло та й заведи нам нашої, чумацької!

Терешко ковтнув з кухля, підпер щоку кулаком і тихо завів:

Пісня була сумна. Терешків тужливий голос залітав у саме серце, але в Хуржиковім серці було радісно. Наступає весна красна, а з нею простелиться нелегка дорога до Криму. Нелегка, однак люба кожному справжньому чумакові. А особливо коли ти не просто чумак, а отаман цілої валки і під твоєю рукою буде кілька десятків готових на все молодців!

Він і собі на радощах приєднав свій голос до пісні, що була до душі кожному чумакові.

Додому Хуржик приплентав добре напідпитку. Була вже глуха ніч, коли зайшов на підвір’я. Собака вискочив з будки, радісно заскавулів, стрибав на груди, лащився, як дитина. Хуржик погладив його за вухами, п’яно заварнякав:

— Що? Радієш? Любиш господаря? У-у, ти мій хороший песику! Один ти мене розумієш! А більше — ніхто! Один ти за мене душу покладеш! І захистиш, коли що! А більше — ніхто! Дай я тебе поцілую! — і нахилився до собачої пащі. Той лизнув його по губах мокрим гарячим язиком. — Отак! Бачу, бачу, що ти не тільки любиш мене, а й поважаєш… Як добрий друг!

Він би й ще варнякав, та раптом почув, як брязнула клямка біля стайні, де жив у комірчині Івась, і помітив, що з дверей шмигнула невисока дівоча постать.

Катря!

Гострою швайкою кольнуло в серце. Катря була у Івася! Його вимріяна Катря, його наймичка вечорами, криючись від нього і від усіх, тайкома навідуєтеся в хатину до парубка!

Темна кров шугнула йому в голову. Шалена лють, що враз роздерла йому груди, скаламутила розум. Він відштовхнув від себе ногою собаку, що ображено заскавулів від болю, і притьмом рвонув навперейми дівчині.

Перейняв посеред двору, шарпнув за плече — аж дівчина заточилася і злякано скрикнула. Дихнув на неї горілчаним перегаром.

— Ах ти, стерво! Шльондра! То куди це ти вчащаєш? Як ти посміла! Та я задушу тебе ось тут на місці, як щеня! — і довгими цупкими ручищами щосили здушив дівчину у ведмежих обіймах.

Катря закричала:

— Люди-и! Рятуйте!

— Цить! Замовкни! Бо тут тобі й смерть буде! — ревнув розлючений Хуржик, сам не усвідомлюючи до ладу, що діє.

Та в ту ж мить відчув, як чиїсь міцні руки охопили його ззаду і здушили так, що захрускотіли ребра. Він випустив Катрю, вигукнув:

— Хто тут? Хто сміє? Пусти!

Над вухом почувся твердий Івасів голос:

— Я смію, дядьку Семене! Я! Ось як пожбурю тебе на землю, то й не встанеш! Тоді знатимеш, як чіплятися до дівчини! Старий шкарбан!

Хміль ураз випарувався з Хуржикової голови. Він і сам мав неабияку силу, а тут відчув, що вирватись із Івасевих рук не зможе. Парубок стиснув так, що й не дихнути.

— Пусти!

Івась послабив обійми — відступив на крок. Хуржик полегшено зробив повний вдих і зарепетував на весь двір:

— Розбійнику! Харцизяко! На кого руку здійняв? На свого господаря? На свого благодійника? Та знаєш, що я з тобою зроблю? В холодну посаджу! Під суд! У москалі [1] У москалі — в солдати. віддам! У Сибір! Згниєш там, мов падло! Я так тобі цього не прощу!

Заглушений люттю і власним криком, він не почув скрипу хатніх дверей і не помітив, як на ганок вискочили перелякані син Василь та стара Параска. Простоволосі, в білих полотняних сорочках, взуті на босу ногу, бо схопилися з постелі зопалу, почувши крик, вони завмерли з несподіванки. Думали — справді якісь розбійники напали, а виявилося — усі свої: батько, Івась, Катря. Але чому вони підняли такий крик, таку колотнечу? Що стряслося?

А Хуржик і далі біснувався. Серце його клекотало гнівом. Тепер його гнів був направлений проти Катрі, що стояла похнюплено віддалеки.

— А ти, дівко, розпуснице! Отак ти віддячуєш своєму благодійнику, котрий рятує тебе і твою матір від голодної смерті? Що надумала! Піти вночі до парубка! Вижену геть, щоб і ноги твоєї тут не було! Але спочатку відроби мені борг! Не думай, що вже розрахувалася зі мною!

— Семене! — подала голос з ганку Параска. — Ти чого розкричався? Чого серед ночі людей чудуєш? Напився — то йди спати! І нас розбудив, і сусіди, мабуть, посхоплювалися. Дивуються — що там у Хуржика зчинилося? Чи не пожар? Та й Ганна стривожилася, бідна! Йшов би ти в хату! А то знайшов причину для гвалту — дівчина вибігла до парубка на побачення! Чи й не дивина!