Володимир Малик - Чумацький шлях

Та Капніст затримав.

— Як же Катря? Як думаєте жити?

— Катря жива-здорова. Дякує вам за заступництво… Живемо зараз у її матері в Мацьківцях, а навесні подамося в Таврію, на нові землі…

— От як! Це добре! — схвально відгукнувся Капніст. — Це добре, що ви помандруєте на вільні землі. Бо нашому народові ніхто не допоможе — треба зараджувати біді самим… — Він сумно похитав головою, ніби відповідав своїм думкам, потім поплескав Івася по плечу. — Років двадцять там не буде кріпацтва, а якщо отримаєш козацький наділ, то взагалі будете вільні… І діти ваші будуть вільні… Бо у нас тут зовсім не те… — Він раптом замовк, згадавши; мабуть, про Пухлякова, а потім додав — Ну, йди! І хай вам з Катрею Бог помагає!

Наступного дня, вранці, Івась з Катрею прибули в суд. Пухляков прийняв їх люб’язно і зразу ж показав папери: одні, що Катря стала спадкоємницею Хуржикової землі та сіножаті, а другі про те, що вона продала п’ять десятин у Вищому Булатці та півдесятини в Лубнах йому ж таки, Пухлякову.

Однак розплачуватися не поспішав. Лише ткнув пальцем:

— Розпишися, Катре, ось тут, тут і тут! Мита не треба — я сам заплачу!

Катря взяла перо, яке Пухляков, умочивши в каламар, сам уклав їй в руку, і розписалася, як учив колись покійний батько.

Пухляков присипав її підпис піском, почекав хвилину, здмухнув пісок у череп’яну миску, що стояла тут же, на столі, потім один аркуш простягнув Катрі, а інші обережно заховав у шухляду й замкнув її. Заховавши ключ в кишеню, він люб’язно усміхнувся і легенько торкнувся Катриної руки.

— От і все, Катре. Діло зроблене. Було нелегко його провернути, але всьому буває кінець, і я радий, що допоміг тобі. Тепер ми з тобою квити!

Ця несподівана заява приголомшила Івася. Як! П’ять десятин! Цілий лан! І — квити? Та де це таке видано?

Він розгублено подивився на не менш розгублену Катрю і почав поволі багровіти. Права рука його поривчасто занишпорила біля бока, але не лівого, де висіла шабля, а правого, і не знаходила її там.

Помітивши це, Катря підхопилася, вчепилась в ту різко напружену руку і потягнула Івася до дверей.

— Ходімо, Івасю! Ради Бога, ходімо! — А з порога кинула: — Спасибі вам, пане суддя! Ви мені дуже допомогли! Спасибі!

Спродавши землю і все, що можна було спродати, почали готуватися до від’їзду. Спорядили три мажі, накупили всього необхідного для господарства — реманенту, насіння для посіву, хатнього посуду і вирушили рано-вранці у Вербну суботу.

Коли виїздили з двору, мати заплакала. Обцілувала хатні двері, вікна, пустила сльозу над криницею, що дихала прохолодою під крислатими весняними яворами, вклонилася сусідам, що вийшли проводжати, і тільки тоді сіла на передню мажу — до Івася та Катрі.

Параска правувала другою мажею, а Керім з Настунею — третьою.

За поворотом, біля кладовища, зупинилися.

— Попрощаємося з батьком, — сказала мати.

Знайшовши могилку, порослу молодою травою, схилилася на хреста, а дочки опустилися на коліна — припали до холодного горбика. Хлопці стали поряд з ними. Всі мовчки молилися, жінки тихо плакали.

Нарешті мати підвела очі.

— Прости нас, ріднесенький наш, що залишаємо тебе тут одного. Спи спокійно, а нам — пора!

Опівдні добралися до річки Войнихи, що за Солоницею. Тут їх уже ждав Михайло Безкровний з сім’єю та двома супутниками, що теж, заохочені його розповідями про розкішні південні степи, зважилися на переселення. А ввечері добралися до Хорола і зупинилися на ночівлю під гаєм, на звичній чумацькій станції.

Поставили, як водиться, вози в коло, волів, коней та корів, яких узяли з собою, пустили на бережину пастися. Назбирали сухого хмизу і розвели багаття, щоб зварити вечерю, молодь нарвала бур’яну для постелі. Застилаючи її ряднами, Катря спитала:

— Ти й минулого разу тут ночував, Івасю?

— Тут. Це постійна чумацька станція для тих, хто їде з Лубен. Тут починається Ромоданівський шлях, що веде аж до Кременчука.

— А чому його називають Ромоданівським?

— Кажуть, більше ста років тому по цих степах вів на турка, під Чигирин, своє військо московський воєвода Ромодановський і залишив після себе такий широкий слід, що по ньому і чумаки почали їздити і назвали його Ромоданівським.

— Я його собі так і уявляла: широкий битий шлях… Коли ти не повернувся з Криму, я навіть пісеньку про нього склала.

Івась здивувався.

— Сама склала?

— Сама… Ждала тебе, ждала і не могла діждатися… Так було тужно!