Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

Князь кивнув головою Зацвіліховському на знак того, що аудієнцію закінчено, і підізвав секретаря.

– Підготуйте листи панам Конєцпольському, Заславському і Остророгу. В них вкажіть, що я волів би влаштувати сьогодні увечері військову нараду з панами рейментарями.

Зодягнутий у блакитний кунтуш і великий оксамитовий берет секретар-італієць, котрий увесь час поштиво тримався дещо позаду князя, вклонився і поспішив виконувати доручення. Вишневецький знову залишився наодинці зі своїм роздратуванням і триклятою погодою политого осінніми дощами Поділля.

Увечері, коли серед сивої від дощових крапель далечини стала помітною темна тінь вежі над старовинним замком князів Острозьких у Костянтинові, неподалік від якої олив'яним блиском відбивали похмуре небо побиті дрібними брижиками води Случі, було вирішено зупиняти військо на ночівлю. Сонце, яке так і не схотіло показати своє гаряче обличчя знудженим дощами землям, поступово схилилося до заходу, і за годину короткі осінні присмерки обіцяли змінитися темною, немов у склепі, ніччю. Обози князя все ж не встигли, не дивлячись на намагання драгун. Усе ще роздратований, він увійшов у намет, у якому було призначено військову нараду, в супроводі одного лише секретаря і нетерпляче махнув рукою до герольда, який урочистим голосом напівзаспівав:

– Староста перемишльський, канівський і прасмицький, воєвода руський князь Ієремія Корибут-Вишневецький…

– Доброго дня, панове, – привітався він коротким помахом голови з присутніми Заславським, Конєцпольським, Остророгом і литовським обозним паном Осинським, череванем з підголеними мало не до лоба скронями і потилицею, і велетенськими яскраво-рудими вусами, котрі затуляли йому обличчя від носа до підборіддя і, очевидно, чинили багато перешкод під час приймання їжі.

– Радий бачити князя в доброму здоров'ї та гуморі, – відповів за всіх Конєцпольський, решта шляхтичів закивали погоджуючись головами. – Чекаємо тільки на вас.

Ієремія без зайвих церемоній сів за стіл, за яким сиділи решта командирів, і плеснув у долоні.

– Меду мені, хлопи! Здається, всі кістки просякли триклятою вологою.

На столі перед князем одразу ж з'явився срібний кубок з янтарним напоєм. Він схопив його і одним духом влив у горлянку.

– Пани рейментарі постяться? – насмішкувато кинув він до решти шляхтичів, помітивши, що ті не п'ють, хоча кубки стояли перед кожним, а серед них на столі знайшли собі місце срібні підноси з наїдками і солодощами.

– Бачите, князю, – з погано прихованою злістю подивився на Вишневецького Заславський, кумедно викочуючи свої банькаті очі на жовтому, немов пергаментному, обличчі. – Ми отримали ваші листи, де ви пропонуєте зібратися і порадитися, а не запрошення на вечерю.

– Ну, одне другому не завадить, – знизав плечима Вишневецький. – Тим більше в гостях скоріше я, мої ледарі ще тільки підводять обоз з табірним майном до нашого стану. Тож давайте краще вип'ємо і знову наллємо кубки, лише після того підійшовши до розмови.

Усі присутні, виключаючи Заславського, погодилися, і за хвилину лакеї вже наповнювали їхні кубки медом. Старий зі злістю відіпхнув служку і сів, надувшись, як сич. Погляд вицвілих очей не зводив з Вишневецького. Нарешті той помітив це і відповів не менш пильним поглядом, після чого Заславський знітився і відвів очі.

– Панове, я просив вас зібратися тут, тому що в нас є одне питання, яке ми маємо вирішити негайно, а саме: де влаштувати табір, а також дати хлопству битву. До мене доходять чутки, що єдиної думки по цьому питанню в нас немає, а значить, її потрібно обговорити, прийняти і в подальшому дотримуватись задля блага Речі Посполитої, – чітко карбуючи слова, вимовив Вишневецький.

– Чому б вам, князю, не почати з викладення власної точки зору щодо розташування майбутнього табору, – зарипів Заславський, немов немащений віз.

– О, я з радістю зроблю це після вас, пане Домінік, – крізь зуби кинув Вишневецький.

– Добре! – Заславський усе ж відпив з кубка, після чого пройшовся поглядом по обличчях присутніх. – Моя думка, підказана, до речі, присутнім тут паном Осинським, є такою: ми не повинні йти далі Костянтинова, наражаючи військо на напад від татар і козаків. Отаборитися потрібно тут, під фортецею Острозьких, вибравши для того місцину, яка б підходила для генеральної баталії більше нам, аніж козакам. Навпаки – рух до Пилявців грає на руку ворогу, тому що там ми змушені будемо стати табором на рівнині, де немає наймалішого простору для маневру кінноти.