Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Пройдемося, панове полковники, – звернувся він до них глибоким і чистим голосом, який однаково міг належати як талановитому співаку, так і доброму промовцю. – Наглянемо за будівництвом табору, а заодно й погомоніти б не завадило. Геть намети такої ясної днини!

І гетьман покрокував гребенем валу, минаючи оббиті із середини неструганим деревом шанці, захищені масивними дерев'яними щитами позиції гармат та шмигівниць, діжі з водою, пірамідки ядер, хитро влаштовані в землі сховища для пороху. Полковники, відставши на крок, прослідували за гетьманом. Деякий час Хмельницький мовчав, оком дбайливого господаря оглядаючи укріплення, які проминали. Через кілька хвилин, нарешті, звернувся до Кривоноса:

– Я думаю, Максиме, мортири потрібно знести з валу, заглибивши їх кроків на п'ять углиб табору. Можеш навіть за возами поставити. Навіщо вони стирчать зверху, немов бані церковні? Посадиш на валу одного гармаша, нехай він вогонь коригує. Решта ж обслуги буде під захистом, вірно кажу?

– Вірне діло, зробимо, батьку, – струснув чубом Кривоніс.

– Та води б більше в шанці та ще по мішку сухарів на кожен десяток козацтва не завадить.

– Сьогодні ж виконаємо, – озвався кремезний Півторакожуха. – Та тільки марно це, батьку. Хіба ж ми тут облогу витримувати маємо?

Богдан кинув на Півторакожуха швидкий погляд.

– Ні, Федоре, облоги не буде. А воду та сухарі постав! Тут моя справа думати, а твоя виконувати.

– Слухаю! – виструнчився Півторакожуха.

Хмельницький з хвилину йшов мовчки, потім зупинився і почав, приклавши до чола долоню, розглядати щось в обозі Потоцького.

– Нечаю, тут, здається, твої соколи оборону триматимуть?

– Мої, батьку, – виступив наперед Нечай.

– Ну то поставиш звідси по сто кроків праворуч і ліворуч ще по ряду возів, та міцніше їх ланцюгами скрути один до одного. А перед фосами якірців [10]насієш. Та не бійся передати куті меду!

– Не пожаліємо, ваша ясновельможність! – з посмішкою відповів Нечай.

– Ет! А він сміється! – і собі посміхнувся Хмельницький. – Ти он той ярочок бачиш? – вказав він Нечаю на промитий дощовими водами рубець на зеленому полі перед табором. – І ліворуч від нього ще один. Їх гусарія не подолає, злякається коням ноги потрощити. От вони, бусурмани, якраз поміж цих двох ярочків сюди й вирушать. Тут найважчий удар гусарії потрібно очікувати. Вози у Півторакожуха візьмеш, йому не потрібні.

– Чому не потрібні? – стріпнувся Півторакожуха.

– Облоги ж не буде. Полковник промовчав.

– Добре. Жартую. Даси десятка два.

– Стільки дам.

– А в тебе як із возами, Михаиле? – повернувся Хмельницький до невисокого огрядного полковника Криси.

– Два десятки дам.

– Вирішено. Чув, Нечаю? Ну то посилай козаків по вози та до роботи. Ще «кобил» дерев'яних нагостри та перед валом вкопай погустіше.

Нечай, Півторакожуха та Криса подалися виконувати розпорядження гетьмана, тож біля нього залишився лише Кривоніс.

– Як міркуєш, Максиме, подужаємо? – тихо запитав у старого товариша гетьман, дивлячись у вкриту білими хмарками далечінь неба над польським табором.

– Мусимо! – коротко рубонув Кривоніс. – Від Джеджалія не було новин?

– Були.

– Хороші?

– Так. Годину тому джура повернувся, якого я з татарами посилав. Скоро очікую побачити Филона у своєму обозі.

– Тоді, напевне, подужаємо, – Кривоніс почав припалювати люльку. – А без них скрутно б прийшлося.

Хмельницький трохи помовчав. Через хвилину подивився на Кривоноса.

– Твоя правда. Однак і на Січі боки відлежувати було вже неможливо. Якби обложили там… сам знаєш.

– Ну то слава Богу, що все склалося, як чекалося, – зітхнув Кривоніс.

– Від Потоцького теж біжать, – продовжив Хмельницький. – Учора прийшли тридцять реєстровців Переяславського полку на чолі із сотником. Голови поопускали, стоять… Мовлять: решта переяславців та білоцерківців теж перебіжить. А з ними й дехто з драгунів. Ще мовили, татарський напад добряче ляхам досадив. А особливо, коли від татарського бранця взнали, що з Тугай-беєм п'ятнадцять тисяч вершників і незабаром прибудуть з Криму ще сорок тисяч… Молодий Потоцький немов стіна пополотнів!

– Чи правду мовлять?

– Правду. Що б я за гетьман над вами був, якби у ворожому таборі своїх вух не мав? Мої люди те ж саме мало не слово в слово доносять.

– І про сорок тисяч татар?

– І про них.

– Значна сила.

– Значна. І маємо використати її найбільш ефективно. Починати сальву потрібно не пізніше, аніж завтра – не можемо дати ляхам докупи зібратися. Від вірних людей із Черкас мав я вчора листа. Пишуть: старий Потоцький об'єднав свої хоругви з військом Калиновського, після чого на чолі семи тисяч важкої кінноти форсував Тясмин і став, очікуючи надвірні війська магнатів, котрі мають приєднатися. Напередодні до них підійшов Заславський з тисячею ландскнехтів, і Сенявський – ще тисяча. Тож маємо дев'ять тисяч добре озброєних і вивчених ворогів. Якщо вони поєднаються зі Стефаном, нам уже не зарадить Господь Бог, не те що Тугай-беєві татари.