Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

Нарешті, після того як спливли вкрай напружені чверть часу після вступу в бій останніх трьох рот, на превелику радість Стефана, сурмач Шемберга голосно та чітко тричі заграв гасло до відступу. Каре, яке удари рейтарів усе ж змогли вивести із скрутного становища, впорядкованими лавами рухнулося в бік річки.

– Сурмач! Гармашам гармати до бою! – голос Стефана задзвенів радісними нотками навіть більше, ніж цього вимагав його статус. І тієї ж миті сурмач чітко віддав належне гасло, здійнявши над болотистими берегами Жовтих Вод чисте срібло звуків, що губилися за річкою в гуркоті бойовища. І хоча гармаші і без того гасла давно стояли напоготові біля мортир із запаленими ґнотами, артилерія не знадобилася того дня – татари раптово припинили натиск і кинулися в бік, протилежний напрямку руху відступаючих полків Шемберга. За собою тягли кілька десятків возів з військового обозу Душинського і драгунських хоругв. Ще деякий час орду намагалися переслідувати сміливці з рейтарських рот, але скоро і їх було покликано під знамена своїх ротмістрів. Бій припинився так само раптово, як і почався. Стефан Потоцький, набундючившись, особисто зустрічав пошарпані ворогом сотні переяславців і білоцерківців на правому березі.

– Слава захисникам отчизни і пана круля! – пафосно вигукував він. – Правдиво мовлю, як Бога кохам: ви не посоромили лицарської честі!

У відповідь лунало мляве «слава» і «нєх жиє!», проте, якби Стефан пильніше придивився до людей у синіх жупанах, в їхніх похмурих поглядах він міг би побачити зловісні вогники – передвісники власного краху. Але Потоцький не схотів придивитися, не почув навіть за спиною ненависне: «сам би спробував татарського частування, собака лядський!» і голосне шикання сотника, що послідувало за такими словами. Його погляд уже блукав поміж лав рейтарії, які обганяли піхоту на переправі з обох флангів, окочуючи реєстровців цілими струменями брудних бризок з-під кінських копит.

За десять кроків від рейментаря застигли, поглядаючи на нього, Чарнецький і Сапєга. Благодушно поглядали на жовнірів, які поверталися з несподіваного бою і салютували у відповідь на вітання шляхти.

– Що скажете? – невизначено запитав Сапєга, продовжуючи здіймати меч у військовому вітанні.

– Могло б бути гірше, – знизав плечима Чарнецький, прикладаючи у відповідь на крики жовнірів правицю, стиснену в кулак, до блискучого панцира на грудях.

– Зажене він ще нас до чортів на роги! – буркнув Сапєга.

– Ви несправедливі до нього, ваша милість. Він, звичайно, не такий, як покійний пан Станіслав, поступається й власному батькові, але… – Чарнецький невизначено похитав головою.

– Він багато в чому поступається, хіба лишень хворобливою самовпевненістю не обділений… От заради якої високої цілі ми втратили добрих чотири сотні війська?

– Якщо рахувати з пораненими, я мислю, можна сміливо подвоювати цю цифру.

– Тим більше!

Чарнецький повернувся до співрозмовника і посміхнувся посмішкою однодумця:

– Усе ж віддайте йому належне – усе, що він накоїв, зумів виправити. На превелике його і наше щастя, спільно з татарами не вчинили засідки й запорожці. Цілком ймовірно в такому разі було б залишитися без Переяславського і Білоцерківського полків.

– Але якщо він і надалі буде нехтувати нашими з вами порадами, це нам дорого обійдеться, слово гонору!

У цей час Стефан позирав на темну, порослу лісом гору на обрії. Вона немов прикувала до себе його погляд. Сивіючи у далині, вона приховувала в собі щось, від чого в серці Потоцького защеміло і примусило його душу затріпотіти від незрозумілого, але млосно-неприємного відчуття. Тієї хвилини Стефан не відчував себе консулом, котрий стоїть на чолі залізних легіонів. Він відчував лише одне почуття, у якому нізащо б не зізнався найближчій людині, ба навіть собі. Тим відчуттям був страх.

Відчаливши від Кам'яного Затону, чайки реєстрових полків, на чолі яких тепер стояв Филон Джеджалій, рушили вниз по Дніпру. На меті походу була Січ, від якої їх відділювали всього три денних переходи. Однак здолати той шлях полкам не довелося. Надвечір першого ж дня походу реєстрове військо наздогнала комонна депутація з Микитиного Рогу, примусивши Джеджалія зробити вимушену зупинку. Коли ж новообраний отаман пробіг очима лист, що подав йому, ступивши на чердак отаманської чайки, сивочубий запорізький посол, обличчя його враз прояснилось. У листі, підписаному Богданом-Зиновієм Хмельницьким, вказувалося: у разі, якщо Господь дарував можливість здійснити те, що було замислено, залишатись усім полкам у Кам'яному Затоні, очікуючи на підрозділи татар Тугай-бея. Перекопський мурза пообіцяв надати козакам коней і вози, а також супроводити їх до табору запорізького гетьмана. Події почали розкручуватися все швидше. Лист свідчив: Богдан вийшов з Микитиного Рогу, тобто нарешті здійняв давно очікуване гасло. Гасло, що його змовники не могли дочекатися протягом кількох останніх років. Джеджалій одразу ж віддав наказ не зупинятися на ночівлю і з першими променями сонця наступного, другого травня вдруге пристав до берегів Кам'яного Затону, на яких подекуди ще здіймалися дими від не зовсім згаслих багать. Того ж дня до улоговини над Дніпром, наповнивши скелі гуркотом копит кількох тисяч коней, прибули татари, прислані Хмельницьким. Джеджалій вислухав погану українську мову ватажка татар, якогось Караїм-салтана, і дав у полки наказ розвантажувати чайки. Від татарина він дізнався, що від табору гетьмана їх відділяє якихось шістдесят верст, тобто один день форсованого маршу. Зоглядаючись на те, що Хмельницький прохав «поспішитися і якомога швидше поєднати сили, щоб спільно, тримаючи в серці надію на Бога, вдарити на ляхів…», одразу ж по обіді Джеджалій вирушив на чолі своїх полків до Жовтих Вод. Козаки прудко погнали швидконогих степових бахматів жовтою, укритою пилом стрічкою Микитинського шляху. Не відставав від них і невеличкий обоз, складений із сотні возів і татарських гарб. Вояки Караїм-салтана трималися на постріл з луку позаду козацького ар'єргарду, не поспішаючи починати більш близькі стосунки зі своїми одвічними ворогами.