Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Полковник Богун, – зарипів Славинський, немов немащений віз. – Славетний козацький полковник… Ти значно виріс з тих пір, коли вперше з'явився на моєму шляху. Тоді ти був звичайним хлопчиськом, запальним і ласим помахати шаблею, як і усі запорожці. Це було давно. Надто багато води стекло з тих пір, змінилося надто багато навколо нас… – він зайшовся кашлем. Кашляв довго й надривно, судомно притискаючи до вуст батистову хусточку. Нарешті перевів подих і знову впер в Богуна погляд своїх вицвілих очей. – Ти надто часто опинявся на моєму шляху з того дня, занадто часто, аби я зміг спокійно відчувати себе, доки ти продовжуєш ходити по землі. Я подорожував Поділлям, Волинню, Брацлавщиною і завжди чув твоє ім'я: Богун, Богун, Богун… Мене завжди дивувало, як ти зміг сягнути таких висот, з молодих літ звикнувши переходити дорогу людям, сильнішим за себе. Спочатку я, потім гетьман Конєцпольський. Сам Хмельницький неодноразово мав бажання стяти твою непокірну голову. Виговський, Хмельниченко… Усім ти, немов кістка поперек горла! Москві, Польщі… Як ти живий досі, Богуне?

Іван поглянув на Славинського твердим поглядом своїх сталевих очей.

– Напевне, тому, що служу одній батьківщині, не намагаючись віднайти власної користі, як то робиш ти. Утім, я бачу, ти теж досі живий. Можливо, варто віднести це до промислу Божого?

– Так. Звичайно, на все Його воля. Але, схоже, ти таки допік його величності настільки, що він був змушений особисто подбати про те, аби тебе було відсторонено від командування й заарештовано, – Славинський у черговий раз зайшовся кашлем.

– Сухоти, – констатував Богун, – ти теж допік комусь, Славинський. Але вище, аніж Варшаві. Значно вище.

– Мовчати! – зненацька заверещав Славинський. – Іменем короля проголошую тебе, полковнику Богун, винним у заколоті проти корони і конфедерації проти війни з Москвою, яка зашкодила Польщі. І це лише одна з твоїх численних провин. Закувати лотра! У кайдани! У кайдани!

За спиною в Івана здійнялася шалена стрілянина, змушуючи звитися дибки кількох коней у почті Славинського. Він кинув погляд на кам'яне обличчя Квасецького і, відчуваючи, як холоне у грудях, повернувся. Передчуття не обманули Івана. Там, де залишилися стояти оточені польським військом його козаки, все потопало у хмарах порохового диму – мушкетери злагодженими залпами розстрілювали козаків.

– Собаки! – Іван рвонув коня, шукаючи при боці неіснуючу шаблю. – Собаки! Спиніть їх, Квасецький, адже ви дали слово шляхтича!

Ротмістр у відповідь лише посміхнувся. Не тямлячи себе від люті, Іван скочив на сідло ногами, відштовхнувся від нього, скільки вистачило сил, і за мить уже котився по землі, відчуваючи, як під пальцями тріщить горлянка Квасецького. Він ще встиг встати на ноги і зігнутись, приймаючи стійку, готовий голими руками битися з усім оточенням каштеляна, але отримав з-за спини важкий удар по голові й провалився у дзвінку безодню. Останнім, що побачив Богун, була постать Нечипоренка. Той звів високо над головою шаблю, заносячи її для удару, та за мить упав, переломлений навпіл одразу кількома важкими кулями з жовнірських мушкетів…

На охайному килимі трав у дельті Вісли стоїть могутня твердиня Мальброк. Оточена глибокими ровами, в які пустила Ногат – одну з проток, котрі стрімко несли води великої польської ріки до недалекого Балтійського моря, цитадель високо здійняла свої гостроверхі вежі. Мало рівних фортеці у Марієнбурзі. Мало рівних за неприступністю, потужністю мурів, військовою довершеністю й останніми інженерними рішеннями у фортифікації. Мало рівних і за красою. Мури викладені з червоної цегли, стрункі обриси веж, фортів і редутів, рівні, тендітні лінії зубців на тлі блакитного неба. Так, не кожна фортеця могла посперечатися тим, що, маючи потужність найміцніших з твердинь, радувала око охайністю, витонченістю і грандіозністю одночасно. І не лише тут, у східній Пруссії, але й у добрій половині усієї Європи. Найбільшою з цегляних фортець був Мальброк в усі часи, займаючи тридцять моргів землі, надзвичайно дорогої землі в дельті Вісли, там, де кожний її не залитий водою клапоть був справжнім багатством. Це зрозуміли ще лицарі стародавнього Тевтонського ордену, тож побудували тут свою фортецю, стверджуючи своє право на цю землю. Йшли сторіччя, мінявся світ, мінялося розташування королівств, герцогств, князівств і графств, мінявся розподіл сил на мапі Європи. Сходили до свого зеніту і канули у безвість цілі династії і навіть народи. А могутній Мальброк гордо ніс до небес свої червоні, немов сонце на обрії, мури і криті червоною черепицею дахи. Він і не збирався старітися чи зникати, подібно до тевтонських лицарів, які заснували його. Став лишень частиною Поморського воєводства Польщі і зайняв місце в обороні рубежів Речі Посполитої.