Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Не ми обираємо війну, Ганно. Вона нас обирає. Така, видно, доля в України. Кров і біда. Чим ми кращі за інших? Чим кращі за Омелька і його дитину, котра не встигла навіть побачити світ Божий? Чим кращі за Нечая, чим кращі за сотні тисяч інших?

Ганна мовчки піднялася з крісла і вийшла. Іван зітхнув.

– Прости мені, батьку, – глухим голосом вимовив Тарас.

Богун піднявся й собі.

– Тобі немає за що просити вибачення, сину.

Ганна стояла в затінку, під навісом над високими сходами, і дивилася в далечінь, туди, де розбурхане небо кидало на знівечену непогодою землю нові й нові блискавиці. Вона була схожа на струнку й мовчазну скульптуру, котра вимальовувалась на тлі неба. Івану стало до болю шкода її, таку сильну у своєму жіночому героїзмі і одночасно таку слабку, змушену все життя очікувати, все життя боятися за нього і дітей, кожен день кидати на олтар частину самої себе, свого горя і надії, краяти серце, кожної миті очікуючи страшної звістки.

Богун підійшов і став поряд. Уперше в житті він не зміг обійняти її, вперше в житті відчув нерішучість.

– Ганно, – почав він чужим голосом.

Вона кинулася йому на шию і Богун відчув на обличчі гарячі сльози, груди струсонули ридання дружини.

– Не йди, Іване! – гаряче зашепотіла вона, – не йди, заклинаю тебе! Серцем чую, біда поряд з тобою! Ох, не хотіла казати цього… до крові кусала вуста, примушувала себе мовчати! Та несила, Богуне! Не можу, серденько рветься навпіл! Лишися з нами тепер! Багато разів проводжала тебе, сотню разів по сотні молила Діву Марію вберегти тебе від напасті, але так тривожно, як нині, не було мені на душі. Немов стая вовків страшним виттям лякає мене, коли сплю, а прокинусь – не можу заспокоїтись, усе страшні картини зі сну рвуть мені душу! Запишись, Богуне!

Іван мовчки притис Ганну до грудей і зміг лише натомість ласкаво погладити її голівку. Що він міг відповісти? Чим міг заспокоїти людину, котра так щиро кохала його, так гідно переносила їхнє подружнє життя, котре він сам перетворив на суцільну смугу розлук і коротких побачень, витримувала тривогу довгих одиноких ночей, коли холодна постіль була для неї страшнішою кляштору. Того кляштору, на який обіцяла приректи себе колись давно, повставши проти волі Конєцпольського і Ястржемського. Чи раніше не відчував того відчайдушний полковник, що життя без нього стало нестерпною мукою для дружини? Відчував і знав напевне. Та що він міг подіяти з цим… Ми не обираємо боротьбу за Батьківщину, вона обирає нас. А обравши, примушує віддати не лише власне життя, вона потребує життя найдорожчих людей. Жорстока борня ся.

Але Ганна вже примусила себе заспокоїтись. Зібрала свої емоції й наказала їм згаснути так, як то може зробити лише жінка.

– Не відповідай мені, Іване. Давай просто мовчки постоїмо. Усе добре, любий мій. То лише буревій. То лише громовиця налякала мене. Обійми мене, милий, і давай помовчимо.

– Так, серденько, так, горличко моя люба. Ми помовчимо. Нам достатньо стояти так, ми зможемо пережити наш страх, коли будемо поряд.

– Так, якщо будемо поряд.

Довго, повільно тягнеться час. Уже баба-покоївка визирнула на ґанок і, помітивши панів, які завмерли в обіймах один одного, мовчки похитала головою, мимоволі схлипнула й пішла вкладати панночок. Уже й Тарас, закашлявшись від гіркого тютюну, покинув незвичну поки що люльку й тихцем подався до своїх покоїв. Затихла, вирушивши на захід, гроза. А вони все стояли, стискаючи одне одного в обіймах. І як багато говорила їм ця їхня мовчанка! Так, як не могла б сказати найщиріша розмова. Не винайдено слів, щоб оповісти ту тугу, біль, кохання й ніжність, яку мали передати одне одному Іван і Ганна тієї неспокійної ночі.

Рік минув, а по тому ще рік. Здійнялося сонце в зеніт, щоб знову завмерти, котячись над обрієм, раз і вдруге. Померла природа після буяння, стихла в білій німоті, щоб ще раз прокинутись весняним дзюркотінням ручаїв, блиском сонячних променів у діамантах танучих бурульок на високих, критих червоною черепицею, дахах будинків шляхти. Звеселило навіть почорнілі солом'яні стріхи селянських помешкань у містах та містечках Литви. Заколосилися ниви, після чого вийшли на них косарі, збираючи свій урожай. І знову був сніговий сон природи, і знову весняне буяння. Два роки подорожував Іван Богун, виконуючи накази гетьмана Юрія Хмельницького, залитими багнюкою або вкритими рудим пилом шляхами північної частини Речі Посполитої. День накладався на день, тиждень подорожував за тижнем. Важкими були ті два роки для Івана, неймовірно важкими. І навіть не тому, що доля вперто кидала його назустріч все новим і новим боям, звик до них Іван. Та й що пам'ятав він у своєму житті, окрім цих безкінечних битв, сутичок, похідних буднів і ночей у польовому шатрі? Важкими були самі часи, що настали, примушуючи полковника кидатися від одного союзу до іншого, бити вчорашніх союзників і, зціпивши зуби, простягати руку вчорашнім ворогам. Лише одне додавало йому наснаги – ніхто й ніколи не зміг би звинуватити полковника Богуна в діях, котрі б шкодили Україні, ніколи не шукав він власної вигоди, а подекуди й відверто нехтував нею, часто-густо викликаючи підсміювання зажирілої генеральної старшини. О, не та то була старшина, яка свого часу підтримала Богдана! Не та, хоч обличчя її не змінилося. Ті самі Тетері, Брюховецькі, Виговські й ще десятки подібних до них. Не обличчя змінилися, змінився їх вираз. Зажиріли від сотень тисяч злотих, отриманих усіма можливими шляхами, обличчя ті. Розпростерли свої зажерливі руки над тисячами ланів дарованих Москвою і Варшавою земель, забули не лише тих, чиїми кістьми пройшли до свого панування, забули й самі ідеї покійного гетьмана. Та не таким був Богун. І хоч змушений був кидатись то на ляхів, зупиняючи спільно з Остапом Гоголем та Ханенком похід польських військ на Брацлавщину, збурюючи козаків та жовнірство до конфедерації за припинення війни з Москвою, то кидатися під знаменами Хмельниченка на Лівобережжя, проти знахабнілих московських воєвод, лише вигоду Україні виборював полковник. Утрачав усе нових і нових соратників, отримував свіжі рубці, доповнюючи ними колекцію отриманих у минулих боях. Але не зупинявся і не оглядався назад.