Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

Тицевський почав совгатись по колоді, на якій сидів.

– Пан практичний чоловік і з ним приємно вести розмову, – скоромовкою вирік він. – Як щодо пропозиції гетьманської булави Війська Запорізького? Мені було наказано запропонувати тобі посаду, що її обіймає Хмельницький, і ніяк не менше. Його величність вважає, що ти підходиш на роль гетьмана Війська Запорізького якнайкраще.

– І це все? – запитав Богун, холодно дивлячись в очі ротмістру.

– Звичайно, ні. Його величність уміє бути вдячним!

Іван рішуче піднявся.

– Дякую за пригощання, ротмістре, думаю, час мені вирушати. – Він одяг на голову шолом, поправив перев'язь із шаблею і рушив у напрямку свого загону.

– Але… Прошу пана, я не зрозумів, – підхопився й собі Тицевський.

– Що ж тобі не зрозуміло, ляше?! – рвучко повернувся до нього Богун. Він навис над пристаркуватою постаттю ротмістра – високий, стрункий і широкоплечий, із закутими у броню широкими грудьми і поглядом очей, що кидали блискавки. – Я не можу вбити людину, з котрою щойно розділив хліб. І я обіцяв спокійний відпочинок твоїх жовнірів до вечора. Я звик виконувати свої обіцянки, ротмістре, але стережися мене, коли не зникнеш з моїх очей після заходу сонця! Упень вирубаю весь загін, а твою голову власноруч насаджу на свій спис. Геть з очей моїх, мерзенний крамарчук, ти торгуєш зрадою! Так, у мене багато протиріч із Хмельницьким, але я ніколи не вчиню того, що ти тут пропонував мені. Я не бажаю союзу з Москвою, але й від вас, ляхів, не візьму подаяния. І я не боюся татарських псів. Якщо ви приведете їх сюди, знайду кожному по сажню подільської землі. Так передай королю і його псу Потоцькому!

Ще довго клекотало у грудях Богуна після того, як він повернувся до козаків, скочив у кульбаку і звелів повертати до фортеці. Невже він якимись своїми діями давав ляхам зрозуміти, що йому можна запропонувати зраду Хмельницькому? Невже не бився з ними жорстоко й нещадно всі останні роки? Де припустив помилку, котра дала ляхам привід для подібних візитів? Так, він не мирився з Хмельницьким, і це знали в оточенні гетьмана. Але він не дозволяв собі жодного натяку на сумніви в тому, чи справді гетьманська булава у тій руці, котрій повинна належати по праву. «А може, таких послів, як цей Тицевський, нині немало в Україні? – раптом змінили напрямок думки Івана. – Може, потрібно було стриножити старого й відіслати до Чигирина з листом до Хмельницького?» Від цієї думки Іван навіть притримав коня, але одразу ж рушив далі. Він пригадав обличчя Бутурліна в сінях дому Петра Тетері й заповнений людом майдан Переяслава. Натомість покликав Нечипоренка, який тримався позаду:

– Потрібно перевірити, скільки пороху маємо у Вінниці й сотенних містах. Козаків наступного тижня зібрати до навчань потрібно. Заодно зброю й спорядження в полку перевіримо.

– Зроблю, – кивнув головою осавул. – Чого лях хтів?

– Казав, аби ґав не ловили, а їх у гості дожидалися, – буркнув Іван.

Уже перед брамою фортеці Богуна наздогнав вороновицький сотник, котрий примчав чвалом у супроводі хорунжого і кількох козаків.

– Вороновицька сотня готова розвернутися в бойові лави, пане полковнику, де противник?

Богун кілька хвилин дивився на сотника, не розуміючи як той тут опинився. Лише згодом згадав, що сам посилав по нього Брилів.

– Дай собі спокій, пане сотнику, – махнув він рукою. – Сьогодні ворога не побачимо. Готуйся до відвідин восени.

Богун не помилився, вважаючи, що осінь 1654 року принесе в Україну нову війну, а її багатостраждальному народу нові муки і страждання. Польський орел у черговий раз учинив спробу відновити своє панування над Поділлям і Брацлавщиною, сповнений рішучості якщо й не повернути всі українські землі, то принаймні відкинути козаків за Дніпро і, надійно закріпившись на Правобережжі, можливо, готуватися до нової експансії і відновлення свого панування аж до кордонів Московського царства й Кримського ханства. Так це було чи ні, достеменно нам невідомо, але те, що над Брацлавщиною нависла цілком реальна загроза бути відірваною від Гетьманщини, швидко зрозуміли в Чигирині, Путивлі і навіть у Москві. Північний сусід отримував перші плоди своєї влади над Україною – йому пропонувалося пристати до боротьби, яку вже протягом семи років вело, стікаючи кров'ю найкращих своїх синів, козацтво. Що ж, цар миттєво заходився виконувати закріплені Переяславською Радою і Березневими статтями угоди? Жодним чином! Україна знову залишалася сам на сам з ворогом, з тією лише різницею з попередніми роками, що Кримське ханство, розгніване договором між Україною та Московським царством, розірвало свій союз із гетьманом і розпочало пошуки нових союзників у Варшаві. Уже в червні туди прибув посол Іслам-Ґерая Сулейман-ага, який і передав Яну Казимиру лист хана. У листі, не багато не мало, обговорювався розподіл військових трофеїв, що їх Польща і Крим могли мати у разі перемоги. Іслам-Ґерай погоджувався віддати короні всі міста й землі належні зараз гетьману й царю, взамін за що прохав собі підкорені Іваном IV Московським Казанське й Астраханське ханства. Такий розподіл, природно, не викликав жодних незгод із боку короля, тим більше, підкріплений обіцянками хана відрядити сто тисяч війська на допомогу в майбутній війні. Тож на сеймовому засіданні, на котре прибув Сулейман-ага, шляхта почала, забувши свої звичні суперечки, розробляти проект «Вічного договору» з Кримом. Результати договору не примусили на себе довго очікувати: вже наприкінці липня до ставки гетьмана в Чигирин почали прибувати, один за одним, гінці від полковників прикордонних полків. Вони приносили тривожні звістки. Польське військо збиралося для чергового походу в Україну, нарощуючи «м'язи» під Зборовом. До Глинян йшли валки шляхетного панства, котре поспішало приєднати свої хоругви до лав посполитого рушення. Сумнівів бути не могло: війна ось-ось розпочнеться. Якщо такі сумніви й залишалися в когось з гетьманського оточення, їх розвіяв допит присланого Богуном полоненого – шляхтича на ім'я Лукаш Збуйновський. Його Хмельницький вирішив допитати особисто.