Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

Іван, погоджуючись, кивнув головою.

– Ви можете перепочити до вечора, ротмістре.

– Дякую, великодушний полковнику. У такому разі, чи не погодишся ти стати гостем біля мого багаття, хоч воно і розкладено на твоїй землі? Повір, розмова, що її маю до тебе, надзвичайно важлива і може принести користь як нам з тобою, так і нашим народам.

Іван поглянув у далечінь поверх голови Тицевського і голосно розсміявся.

– Я сказав щось кумедне? – стрепенувся Іванів співбесідник.

– Як це схоже на вас, поляків, ротмістре!

– Прошу? – не зрозумів Тицевський.

– Робити нас гостями на нашій власній землі. Що ж, я розділю з тобою трапезу і вислухаю тебе.

Через годину, сидячи просто на двох великих, порослих мохом колодах, обабіч великого багаття, розкладеного на галявині проміж двох усе ще насторожених військових загонів, Богун і Тицевський спокійно розмовляли. Поряд був накритий білосніжною скатертиною похідний столик, заставлений пляшками і стравами. На вогні, скрапуючи із залізних шпаг янтарними краплинами жиру, рум'янились дві заячі тушки.

– Отже, твоя челядь попрацювала на славу, пане Тицевський, а страви на цьому невеличкому столику нічим не поступаються тим, котрі подаються в домах краківських вельмож. То, може, швидше закусимо і перейдемо до справи, заради якої ти вчинив цей дивний візит?

– Так. Признаюсь, пахощі смаженого м'яса лоскочуть мій ніс після кількох годин верхової їзди. Але, може, для початку, келих цього чудового вина?

– Пан ротмістр припрошує мене не гірше справжнього кельнера, – послав «шпильку» Тицевському Богун. Проте той утримав себе в руках і зі своєю сумною посмішкою відповів:

– Іноді в обов'язки дипломата входить знання роботи не лише кельнера, а й когось значно менш престижного.

– Тобто ти хочеш сказати, що приїхав до мене в якості дипломата, – уважно подивився на поляка Богун.

– Пан не помиляється. То як щодо вина? – він узяв зі столу і продемонстрував Івану пляшку зеленого скла, з високим горлом і залитим сургучем корком.

– Наливай, ляше, – погодився Богун.

Тицевський спритно вибив з пляшки корок і по вінця наповнив два великих срібних келихи.

– Я хотів би виголосити тост, – сказав він, взявши до рук свого келиха.

– Радо вислухаю, – Іван був заінтригований появою Тицевського і його туманними натяками. Він поглянув на своїх козаків, котрі сиділи в сідлах і очікували команди, готові в будь-яку мить кинутися на ворога. – І не лише тост, а й причину прибуття до мене вельможного пана.

– Тоді дозволь мені, козацький полковнику, випити це добре старе вино за те, щоб ми могли частіше зустрічатися. І зустрічатися не на полі битви, не на чолі ворожих один одному військових реґіментів, а просто як два добрих старих знайомця. Бо воістину немає нічого кращого, аніж мир і добрі стосунки двох сусідів. Наші з тобою народи були такими сусідами досить довгий час. Ми разом стояли проти поганих татар і повних надії загарбати нашу землю османів. Разом захищали християнську віру, а корона польських королів була для України тим самим, чим є вона для поляків. У сеймі кращі представники козацтва сиділи поряд з польською шляхтою і разом вершили долі Речі Посполитої. Нині ці часи в минулому, і я здіймаю мій кубок за їх повернення!

Іван лише кивнув головою і пригубив свого келиха. Потім мовчки подивився в очі Тицевському, очікуючи на продовження його балачок.

– Прошу, полковнику, – поляк витяг з вогню смажену зайчатину і одну зі шпаг подав Івану. Той прийняв її й уп'явся в соковите м'ясо зубами. Зайчатина була чудовою. Не дивлячись на те, що Тицевський виїхав для виконання важливої місії, а не на полювання, його челядь, очевидно, встигла не лише вимочити у воді м'ясо впольованих звірів, а й натерти його спеціями і підготувати до смаження.

– Гарне м'ясо, – прокоментував Богун.

– О, це так, – погодився Тицевський. – Рецепт, за яким воно приготовано, мій кухар тримає в секреті, тож можу з гордістю сказати, що такої зайчатини пану полковнику їсти ще не доводилося.

Тицевський скоро запропонував випити ще по одному келиху, потім ще. Він розхвалював приготовані кухарем страви, за найменшої нагоди і без неї пускався у спогади про минулі роки, коли Україна була частиною Речі Посполитої, Військо Запорізьке вірою і правдою служило короні. Згадував роди православної української шляхти, такі як Острозькі, Вишневецькі, Киселі й Тишкевичі, що залишилися вірними королю навіть серед цієї війни. Жалкував про втрачених у боях видатних людей, як з боку Польщі, так і козаків, досить щиро зітхав і робив трагічне обличчя, вимовляючи їхні імена. Богун слухав, лише час від часу відпускаючи короткі репліки, з яких неможливо було зрозуміти його ставлення до витіюватих тирад Тицевського.