Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

Ще здалеку подорожні помітили пожвавлення, котре царювало на подвір'ях хатин під стінами фортеці. Там, поспішаючи в напрямку шляху, по якому наближалася валка, метушилися люди, шляхом їхали кілька верхівців, неквапно розчинялася брама фортеці. Скоро з церковної дзвіниці вдарили веселими переливами великі й малі дзвони. Помилитися було неможливо – село зустрічало своїх вояків, котрі поверталися з походу.

– Нумо порівнятися! – гукнув козакам Нечипоренко, помітивши таке заворушення. – Музики, ладнай бандури, бубни та сопілки. Щоб мені так до села увійшли, як личить бравим воякам!

За хвилину музики, вишикувавшись попереду колони, не змовляючись, заграли таку бойову та веселу мелодію, що усі до останнього козаки хвацько побралися в боки, підбили шапки на потилицю і стишили темп, приділяючи незрівнянно більше уваги рівнянню й своєму бадьорому вигляду, аніж робили це протягом усього шляху.

Богун, який їхав на чолі загону, порівнявся лишень з крайніми хатками селища, коли строкатий натовп зустрічаючих перетнув шлях і зупинився урочистою лавою, вітаючи козаків за православним звичаєм.

– Хлібом і сіллю, – густим голосом промовив один із сивочубих козаків, котрі поважно йшли попереду інших, а тепер зупинилися і зняли свої смушкові шапки. – Хлібом-сіллю вітаємо тебе, пане полковнику і вас, славне товариство! Хлібом-сіллю та щирим серцем!

Іван, зійшовши з коня, вклонився козакам і підійшов до Яринки, дочки загиблого Пилипенка, котру, погодившись з проханнями Ганни, забрав до себе одразу після закінчення вінницької облоги, і на котру вже довгий час заглядався молодий Охріменко. Дівчина стояла попереду інших зустрічаючих, одягнута в розшитий барвистим шиттям кунтушик і вінок з різнобарвних стрічок. До грудей притискала дошку, на якій лежав свіжий рум'яний коровай. Підморгнувши дівчині, Богун відщипнув від хлібини невеличкий шматочок, стромив його до сільниці, котра стояла поверх короваю, і поклав до рота.

– Дякую, люди добрі, за теплу зустріч, – мовив він, підвищивши голос так, щоб його могли почути навіть у задніх рядах. – Вітайте ж своїх рідних та близьких, привів усіх… кого лише зміг, – останні три слова Іван вимовив тихим і сумним голосом. Багатьох, ох, багатьох не дорахуються рідні після останнього року боїв, що його провів вінницький полк як у складі армії гетьмана, так і діючи окремим підрозділом або з кількома іншими полками, котрі усе частіше доручалися під командування Богуна. Та не час для журби, коли всі, кому Господь дарував можливість повернутися з тієї війни, повернулися до рідних домівок. – Вітайте козаків, люди!

Що тут почалося! Стрій миттєво зламався, а проміж коней, що на них сиділи козаки, кинулися десятки жінок. Матері вітали своїх синів, обливаючи їх слізьми радості, жінки падали в обійми чоловіків, сором'язливі дівчата несміливо брали за руки парубків. Крик, радісний сміх та гіркі ридання перемішалися поміж собою. Іван відшукав очима Ганну і рушив до неї, пробиваючись крізь натовп. Ось нарешті й вона. Міцно стиснув в обіймах, притискаючись неголеною щокою до шовковистої шкіри її обличчя.

– Нарешті мій любий, – почув, як видихнула дружина і ще міцніше притислася до нього, немов боялася випустити після довгої розлуки.

Іван нарешті обережно відсторонив дружину і кинув погляд на сина, котрий стояв поряд з Ганною, стискаючи в руці свою дерев'яну шабельку.

– Здоров будь і ти, Тарасе! Як ти тут без мене, приглядав за порядком? – урочисто мовив Іван і простягнув малому звільнену від рукавиці руку. Той поважно потиснув її і відповів:

– Плиглядав. Та тільки цого його плиглядати, вони усі красце за мене то вміють?

Іван, заглушивши лемент натовпу зустрічаючих розкотистим сміхом, взяв малого на руки і високо підкинув його, діставши мало не до неба.

– Козачок ти мій любий, – мовив він і притис малого до серця.

За мить вже чоломкався з Настею і потискав руку Степану. Сестра тримала на руках сповите в ковдри немовля і посміхалась щиро й радісно. Степан, який з часу їхньої останньої зустрічі став ще круглішим з виду, відповів міцним потиском руки.

– Здоров будь, пане полковнику! – весело мовив він. – Поглянь лишень, як ми твій хутір відбудували! Кращий, аніж був?

– Кращий, Степане, дякую тобі.

– Та що ти, – несподівано знітився Степан, – це ми тобі маємо низько вклонитися за те, що відстояв ти наш край від ляха, дав можливість жити і працювати. А руки ще побудують! І харчів до війська стільки відрядимо, скільки потрібно буде, аби козак ситим та доглянутим у бій пішов!