Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Угода, що її пропонує сам король! Що ж має для мене ваша величність? У скільки оцінив він моє намагання прорідити його військо, багато чи мало?

– Тобі видніше, козаче. Я пропоную залишити тобі життя, це багато чи мало?

Омелько на мить замислився.

– Добавити б щось! – мовив нарешті. Король поглянув на здивованого Енгофа, мовляв: а що я вам казав?

– Ти бажаєш торгуватися, нерозумний? – холодно кинув він запорожцю.

– Ніколи! – вигукнув Омелько, і голос його втратив жартівливі нотки, виріс і зміцнів. – Бажаю лише, пихатий королю, вмерти так, як личить справжньому воїну. Як вмирали батько і дід мої на полі бою, залишаючи по собі світлу пам'ять і науку кохати свою Батьківщину. І не турбує мене життя, що його ти великодушно пропонуєш мені повернути, позаяк воно тобі не належить. Лише Богу і Батьківщині.

Ян Казимир, відчуваючи, як у грудях у нього росте роздратування, повернув коня і поїхав геть.

– Він не чаклун, він звичайний дурень, – кинув він злим голосом, – убийте його!

І одразу ж постав перед Омельком цілий ліс жовнірських пік. Зібравши останні сили, кинувся він на них і раптом застиг, відчувши під самим серцем холодну крицю. Здійняв погляд до блакитного неба Омелько і прошепотів:

– Прощавайте, браття мої любі, прощавай, Україно мила! Прощавай і ти, Богуне, зроби, що я не зміг і не встиг!

І погляд старого вояки згас, а душа його полетіла у блакитну височінь.

Хрустка крига під копитами коней кришилася, наповнюючи околиці тріском на багато сотень сажнів. Шлях, котрий напередодні розмерзся під променями незвично яскравого для Різдвяних свят сонця, за ніч знову закам'янів, і шматки криги, що її вчора перетворили на калюжі копита коней і полоззя саней, тепер зрадливо повідомляли околицям про пересування величенького загону верхівців. Проте на подорожніх це не справляло жодної дії – вони спокійно їхали, вишикувавшись у колону по чотири, не виставивши навіть передових дозорів. Так, як їде господар своєю землею. З кінських ніздрів вихоплювалися хмаринки пару, мляво перекидалися словами козаки, кожен з яких мав у руках ратище списа з червоно-чорним значком на вершечку, розмірено порипували двійко саней на чолі колони.

Засніжені пагорби навкруги шляху мимоволі приковували до себе погляди подорожніх, милували їх довершеністю білої пустелі, в чисті кольори якої, після кількаденного снігопаду, не домішувалися будь-які сторонні тони. Навіть віти ялин, що величними обелісками застигли обабіч шляху, біліли памороззю, яка вкрила їх настільки густо, що годі було й повірити у справжній, темно-зелений колір кошлатих ялинкових лап. Єдиною річчю, яка не гармонувала з картинами білої пустелі під сивою димкою низького неба, був, власне, сам шлях з козацьким загоном на ньому, а тріск криги у німоті снігового безгоміння здавався потужнішим, аніж гуркіт весняного кригоплаву.

– Добряче приморозило. Так, що й рота зайвий раз не відкриєш – страшно, аби язик не відмерз, – казав один з козаків, які їхали на чолі валки. Під вовчого хутра киреєю він мав шитий золотою ниткою кармазиновий жупан, на голові високу, увінчану павичевим пером шапку, а на ногах, просунутих у срібні стремена, підбиті козячим хутром жовті сап'янці.

– Ну, цим ти, я бачу, не надто переймаєшся, – насмішкувато позирнув на нього інший старшина, одяг котрого відрізнявся хіба що бобровим хутром, з якого було зроблено шапку, а також червоним оксамитовим плащем, що його мав замість хутряної киреї.

– Я, пане Михаиле, взагалі багатьма речами не надто переймаюся, – відповів перший, – хіба що думками про гарну вечерю, що її будемо мати на Святвечір із благословення пані полковникової, та, може, ще барильцем меду доброго, та цебра оковитої з полковницьких погребів.

– Та, може ласкавих дівочих посмішок, що їх у почті пані полковникової завжди вистачало.

– Чи мені їх у Вінниці бракувало? – пхикнув козак, дещо знітившись.

– То тобі дівчата з мого хутора в зуби колють? – з жартівливою суворістю запитав ставний старшина, котрий їхав до цього на кілька кроків попереду, придержуючи правицею вкритого памороззю полковницького пернача. Тепер він притримав свого чорного, немов ніч, коня, у вигляді якого читалась належність до найшляхетнішої арабської породи, хоча й похилий, як для тварини, вік дещо псував від неї враження. Порівнявшись з рештою старшин, він запитливо поглянув на того, який був у вовчій киреї: