Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Матко Боска, лише одна миля! Ми будемо з такою швидкістю долати шлях до Берестечка протягом усього літа! Клянусь Богом, я припиню цей безлад, чого б мені це не вартувало!

Але грізна заява короля залишилася лише грізною заявою. Ранком другого дня паломництво богомольців продовжилося, як не намагалися рейментарі перетворити його на військовий похід. Король мужньо споглядав на галасливі натовпи, котрі подекуди навіть випереджали свого короля, ламаючи видимість строю, що склалася більш-менш чітко принаймні в оточенні Яна Казимира. Роздратований, король наказав перешикувати військо так, аби кожен полк супроводжував вози свого обозу і пересувався слідом за попереднім полком, у жодному разі не намагаючись обігнати його. Після такого заходу хмари пилу перестали летіти в напрямку королівського почту, але військо розтяглося довгою вервечкою на добрих п'ять верст і в той час, коли передні полки подумували вже над тим, щоб зробити привал і пообідати, ар'єргард усе ще перебував у Тартаках. Серед рейментарів середньої ланки поширилися чутки про можливий напад козаків – ситуація для їхньої атаки складалася більш аніж сприятлива. Ці чутки пожвавила інформація про те, що до короля повернувся посланий напередодні до козацького табору драгоман [62]пана коронного маршалка на ім'я Марко. Він доповів про те, що Хмельницький рухається їм назустріч, маючи під своєю булавою дев'яносто тисяч піхоти і більш як двадцять тисяч кінноти. За ним прямує семитисячний корпус татар, а хан з основними силами своєї кінноти вже на Паволочі і дуже скоро приєднається до війська українського гетьмана.

Проте на короля такі чутки не справили сильного враження. Його більше непокоїло пересування армії або, якщо бути точним, його майже повна відсутність. Другу ночівлю було організовано на околицях села Фусів, котре відстояло від Тартаків навіть дещо ближче, аніж Тартаки від Сокаля. Наступного дня на шляху війська з'явилася перша перешкода – болотиста низина завширшки близько сотні сажнів з неширокою тихою річечкою, що протікала серед заростів осоки всередині тієї самої низини.

Король вигравав жовнами і робився все більш похмурішим, проїжджаючи верхи вздовж реґіментів, котрі готувалися до переправи. Урешті-решт, він почав на підвищених тонах віддавати розпорядження рейментарям, відчитувати полковників і навіть вилаяв власного кухаря, котрий невчасно попався під руку. Але ні перше, ні друге, а тим більше ні третє не допомагало – на підготовку до переправи через річку, котру й річкою назвати в повному розумінні слова не було можливості, військо втратило шість годин. Ще півтори години зайняла сама переправа. Коли сонце схилилося до заходу і денна спека змінилася прохолодним вечірнім вітерцем, Ваза був змушений дати наказ ставати на ночівлю проміж сіл Брама та Довге, з околиць яких були навіть у сутінках добре помітні високі селянські клуні у Фусові. Але найголовніше розчарування цього дня доля приготувала для короля вже вечірньої пори: несподівано табором пройшла чутка, що кілька козацьких полків знаходяться зовсім поруч і з хвилини на хвилину вдарять на не готове до бою військо. Сум'яття, яке миттєво утворилося в таборі, перевершило все, що відбувалося досі. Почалася паніка, і кілька великих загонів покинули табір у різних напрямках, причому неможливо було зрозуміти, йдуть вони ворогу назустріч чи просто тікають, рятуючи власні життя. Під час біганини загинуло кілька фірманів з коронного артилерійського обозу і було потрощено десяток мажар з гарматами. І якщо до цього часу Ян Казимир, пам'ятаючи своє високе аристократичне походження, стримувався в репліках, тепер з його вуст полилася така відбірна лайка, яку ошелешений Освенцім навіть не сподівався почути у виконанні пана круля.

Сум'яття припинилося вже за північ, коли з'ясувалося, що ніяких козаків поруч немає. Табір, котрий гудів, немов бджолиний вулик, поступово затих і заснув, про всяк випадок, виставивши навколо себе подвійну варту.

Іван Богун стояв на окопі й поглядав на навколишні пагорби, з яких по табору козаків вела безперервний обстріл численна польська армата. То на одному з них, то на іншому яскраво зблискувало, й зі стволів, схожих на відстані на маленькі лискучі олівці, вихоплювалися хмаринки сніжно-білого диму, слідом за чим вітерець доносив далекий гуркіт і наростаюче ревіння снаряда. Пронизливе й моторошне те ревіння робилося все гучнішим і нарешті, подолавши найбільш високу й страшну свою ноту, обривалося в гуркоті вибуху й криках переляканих людей всередині табору. За хвилину все повторювалось. Знову й знову. Кількість загиблих від вогню польської армати зростала, перетворюючись з одиниць в десятки, з десятків у сотні. Люди шукали хоч якогось порятунку від невблаганної смерті, але не знаходили його – у будь-якому місці великого козацького табору їх переслідував невмолимий фатум і лише він вирішував, кому померти, а кому залишитись жити ще на невідомий термін, переживаючи муки страху перед цим колосальним молохом, котрий перемелював усе нові й нові жертви. Але з відстані не відчувалося цього крижаного страху, який охоплював душі й тіла десятків тисяч людей, з пагорбів, на яких після зради Іслам-Ґерая зайняла позиції польська армата, усе здавалося іграшковим, і польські гармаші з азартом посилали чавунні гостинці в людський мурашник козацького табору. Милувалися стовпами вогню й диму, котрі, немов гриби, виростали там, примушуючи мурах-козаків прискорювати свою метушню, насміхалися з розпачливих спроб артилерії Хмельницького протистояти їм зі своїх невигідних і погано захищених позицій. Богун відчув у грудях тупий біль і не зрозумів, чи то турбує стара, отримана під Збаражем рана, чи шука виходу пекельна туга, котра поселилася в серці кілька днів тому, коли з табору зник Богдан Хмельницький. І в пам'яті сплили до болю реальні картини останніх днів, тих, коли переможний шлях могутньої козацької армії перетворився несподівано в її побиття…