Юрій Сорока: Северин Наливайко

— Пан Станіслав мовить надзвичайно цікаві речі! — не відриваючись від писання, відповів німець. — Мушу вести записи, аби потім, впорядкувавши їх, вплести в перелік чисел і дат, як красуня вплітає яскраву шовкову стрічку у своє волосся.

— Як бажаєте, — потис плечима гетьман. — Речі, про які я вам оповідав, не несуть у собі державної таємниці, до того ж вони банальні й лежать на поверхні для будь — кого, хто вважає себе людиною освіченою і цікавиться політикою.

Пан Станіслав замовк і повернувся до розглядання краєвидів. Дощ нарешті вщух і на заході навіть з'явилася тоненька стрічка чистого від хмар неба, у яку, тієї ж миті, заглянув грайливий сонячний промінь. Він пробігся по жовтоверхим будівлям недалекого хутора, які тулилися за високим дубовим частоколом, серед неглибокої, але досить продовгастої балки, куди петлею збігала дорога. Висвітлив срібло на плесі невеличкого ставка і заграв у мокрих травах навколо діамантами дощових крапель. Ніби у відповідь йому міріади цикад вздовж шляху озвалися своїм оглушливим шелестінням. Жолкевському нестерпно захотілося відчути себе на вузьких вуличках Варшави, серед натовпів людей, а звуки степу поміняти на цокіт копит до кам'яної бруківки, луною відбитий від склепіння високих будинків над головою. Він пригадав палкі обійми пані Хелени, тепло каміну, поблизу якого приємно сидіти, загорнувши ноги в теплу медвежу шкіру, пити старе угорське, або читати старенький томик Гая Светонія Транквіла. До цього Едему залишалося близько семисот миль і майже два тижні шляху. Так, грізний каратель українського народу Станіслав Жолкєвський мріяв про тихий відпочинок і сподівався більше не повертатися в Україну, принаймні цього року.

За чотири сотні кроків позаду коронного польного гетьмана і його супутника, в оточенні хоругви панцирників, йшли окремо від обозу два вози, запряжені четвіркою добрих коней кожен. Повільно і урочисто пливли крізь степ рухомі в'язниці, щільно оточені суворими жовнірами. Станіслав Жолкєвський надто довго полював за своїми бранцями, щоб дозволити бодай найменшу можливість для звільнення їх швидким відчайдушним наскоком з поля. Тому ціла хмара вимпелів на верхівках ратищ в’ється над возами, грізно дзвенить залізо обладунків, похмуро позирають навкруги уважні очі з — під залізних місюрок.

Але бранці не сподівалися на чудо. Вщент розбите могутнє військо, розвіяна над степами козацька слава і нікому прийти на допомогу тим, кого везуть на ганебну страту. Хмільні після кривавого бенкету лежать братчики в чистому полі і ніхто їх не зможе підняти крім сурми страшного суду. Повільно і урочисто пливуть вози… У першому їдуть закуті по руках і ногах козаки Северина Наливайка. Їх було шестеро, з яких двоє досить значних: полковий суддя Федір Мазепа і київський сотник Яків Кизим. Другий займав сам Наливайко у товаристві чотирьох озброєних секирами і пістолетами охоронців.

Мовчав бунтівний отаман, лише гірко зітхав, пригадуючи безглузду зраду своїх козаків і пекельну різанину, яку в нагороду за неї вчинив їм Жолкєвський. Він лежав на оберемку соломи, закинувши голову догори, вдивлявся у важку пелену темно — сивих хмар, яка щільно вкривала небо. Його могутнє тіло, вкрите горою м'язів, навіть обплетене пасмами ланцюгів і зодягнуте в рам'я, крізь численні проріхи якого було видно синці і поразки, виглядало по — богатирськи. Здавалося, він легко може розірвати свої ланцюги, лиш замислився і лежить так доки, щоб скоро встати і легко струснути з себе залізні пута. Але ні! Міцні ланцюги тримають Наливайка. Прикутий він ними до грубих дошок возу. Пильно позирає варта, виблискують на сонці гострі леза сокир. Вкотре зітхає Северин. Чому ж продали, рятуючи власні життя, свого отамана ті, про чию долю він так турбувався, кого водив у бій і з ким ділив «хліб козацький»? А ділити було що, бо ж знав Северин Наливайко науку бути добрим полководцем і мав щасливу долю. Здобич золотим дощем сипалась на голови сміливим. Лише у Слуцьку п'ять тисяч литовських кіп срібла. А Луцьк? З виглядом покірливості луцький біскуп і його шляхта склали біля ніг Наливайка мішки з десятьма тисячами злотих, і навіть це не врятувало місто від погромів… Продали! Зграєю вовків вдерлися до шатра. Накинулись всі разом і, стриноживши, доправили в табір Жолкевського, перед очі Струся, Собеського, Ходкевича й інших, котрі вимагали помсти. Скреготів зубами у безсилому відчаї Северин. «Чому ж, чому ж так сталося?» — вкотре думав він і не міг знайти відповіді. А може мав рацію пихатий Струсь, коли плюнув йому в очі оте: «Хамське поріддя не має гонору! Заради свого нікчемного життя вони продадуть будь — кого. А якщо пан накаже, зашмагають до смерті власного батька. І все заради того, щоб самим животіти, мов бидлу!»