Юрій Сорока - Северин Наливайко

— Як вам, брехливим хлопам, нікчемному бидлу, на розум прийшло бунтуватися супроти панів своїх? Як сміли ви непокірною рукою взяти зброю, щоб протистояти владі, поставленій над вами Богом? — голос Жолкєвського мов батіг падав на голови козакам, лунав над притихлим табором і примушував здійматися в небо зграї гайвороння, яке густо обсіло купи гниючого трупу.

— Прощення, милості панської благаємо! — глухими голосами відповідали козаки.

— Прощення? — злим сміхом відповідав Жолкєвський. — Що ж, я дам вам його. Але лише тоді, коли поплічники цього лотра, — він вказав на Наливайка, — Саула і Шостак, стоятимуть перед ним! А ще, коли кожен із шляхетних панів пройде поміж вами і, впізнавши у котромусь із вас свого хлопа, хоч би той вже п’ять літ як утік, забере і вчинить на панський свій розсуд!

Важке зітхання, схоже на стогін, здійнялося над натовпом козаків. Надто важкі пропонував їм гетьман умови. І хоч опустилися у них було руки, коли зачули таке, струснули чубами, заграли жовнами і рішуче відповіли ляхам:

— Ні! Не буде такого, мостиві пани. Коли така ваша воля, будемо боронитися до останнього подиху!

Але Жолкєвського не здивувала така відповідь. Він був готовий до неї і лише розсміявся своїм холодним, схожим на каркання ворона сміхом.

— Що ж, бороніться! — вигукнув він і змахнув сурмачеві блискучим лезом палаша.

Дзвінко, урочисто проспівала сурма і, оголошуючи цілі милі степу гуркотом копит і дзвоном криці, кинулися хоругви польського війська на беззбройні купи козаків, які стояли не очікуючи нападу перед окопом. Впала на безталанні голови кара за довірливість і недалекоглядність. Шаленим криком, стенаннями помираючих переповнився козацький табір, який так успішно витримував осаду велетенського війська. Оскаженілі жовніри, залиті кров’ю беззахисних жертв, рубали голови і кололи списами розсіяних по полю козаків. Безжально вбивали жінок, а дітей їх, розмахнувшись, кидали у вогонь. Тисячі, тисячі трупів встелили невідоме до тієї миті урочище Солониця, що за п’ять верст від міста — фортеці Лубни. А Наливайко, якого навіть спутаного по руках і ногах, тримали п’ятеро дебелих жовнірів, дивився на люту різню і не ховав сліз, що котилися по його обличчю і скапували з довгих, посивілих за кілька хвилин вусів…

Так закінчено було Солоницьку справу, яка стала страхітливим фіналом утопічного замислу одного з найкращих синів України. Замислу створити козацьку державу і вберегти віру предків. Шість тисяч людей полили своєю кров’ю землю лубенщини, щоб залишитися навіки в пам’яті народній, навчити тих, хто прийде після них, уникати їхніх помилок. Надто дорогих помилок. І лише півтори тисячі сміливців, суворих січовиків, справжніх воїнів і твердих, немов камінь людей, у своїй ненависті до ляхів, змогли прорвати залізні лещата гусарських хоругв і на чолі з наказним отаманом Кремпським піти на з’єднання з кошовим Каспаром Підвисоцьким. Зустрівшись у гирлі Сули, вони вирушили на Базавлук, щоб жити і очікувати нової можливості виступити проти ненависних ляхів. А Северин Наливайко розпочав свій довгий та невеселий шлях на власну голгофу. Голгофу, якої він не боявся, а жадав, щоб припинити муки розбитого серця…

Відгриміли над Україною гарматні громи, висохла пролита кров, а в місці, де вона пролилася, проросли нові зелені стебла. Зализала нанесені козаками рани велика і мала шляхта, відійшло від жаху уніатське духовенство. Новими хвилями ринули на землі Украйни сотні панів, а разом з ними тисячі найманців, які повинні були охороняти надбання тих самих панів від обурених господарів цієї землі — козаків. Дорогами зарипіли візки багаточисельних сімей «обраного народу», що нехтував сотнями небезпек у пошуках прибуткових оренд. Потяглися валки ченців єзуїтських та кармелітських кляшторів, яких направляв перст могутньої римської церкви. Застогнало поспільство під новими непосильними утисками, козацтво, тисячами знімаючись з насиджених місць, вирушило шукати кращої долі на Низу. Заливало гіркоту поразки оковитою в січових шинках, або кров’ю бусурман у численних морських та сухопутних походах.

Довгі два місяці очікував страти Северин Наливайко у темному підземеллі Варшавської в’язниці. На його долю випало бути свідком страти Мазепи, Кизима і решти козацьких старшин, які були його супутниками на довгому шляху, що вів від розбитого табору під Солоницею до мурів Варшави. Одного за одним вивели одягнених у довгі полотняні сорочки козаків на тюремний двір і кинули на залиту кров’ю плахту. Мірно розмахував велетенською сокирою кремезний кат у шкіряному фартуху та балахоні, що приховував обличчя, і котилися по землі чубаті козацькі голови. Одна за одною, всі шість. А Наливайко, якого вивели на страту аби поглумитися над ним, стояв, схрестивши на грудях руки, і мовчки спостерігав за муками тих, кого привів за собою на плаху. Лише раз поворухнувся він. Коли побачив перед собою заплиле жиром обличчя тюремника, почув його сміх і повну зневаги фразу: