Юрій Сорока - Северин Наливайко

Запалала Пінщина лютого чотирнадцятого дня року Божого 1596 від Різдва Христового. Грізне козацьке військо, поділившись на чати у дві—три сотні шабель, гучно пройшли маєтностями уніатського єпископа Кирила Терлецького, брата його Яроша і дружини Яроша, Алоїзи. Тріщали комори і льохи, висаджувались ворота на стайнях і оборах. Обтяжені багатющою здобиччю валки возів потяглися від Дубуї і Отовичич, Степані й Пінська. Скорботно — чорними димами вкрилися міста і містечка після козацьких відвідин. А на зруйнованих дворищах, які належали Терлецьким залишилися тіла побитих урядників, найманців і челяді. Зі скринь безслідно зникли золото, коштовності і папери з старовинними привілеями на маєтності. Добро, яке неможливо було забрати з собою, нещадно потрощено, сплюндровано та розсіяно за вітром. Так Северин Наливайко помстився Кирилу Терлецькому за те, що той, зрадивши православ'я, поїхав до Риму цілувати ноги «найсвєнтійшого папежа» і урочисто присягати йому на вірність. Адже він, Северин, був козаком, тож залишаючи людям, подібним Острозькому, натискати дипломатичні важелі, сам діяв згідно зі своїми уявленнями про справедливість.

Велетенських втрат зазнав пан Терлецький. В числі інших трофеїв до рук козаків потрапила надзвичайно дорогоцінна різниця з коштовними окладами для ікон, єпископським вбранням та регаліями, а також важливими паперами, які Терлецькому прислав сам папа Климент VІІ. І даремно писав слізні листи панові крулю скривджений єпископ, даремно вимагав видати йому зрадника Флоріана Гедройта, який перебував колись на службі в Терлецького і, ймовірно, саме він допоміг викрасти різницю і документи. Доля ландскнехта посміхнулася німцю, тож, згідно деяким чуткам, через кілька років він отримав значні маєтності від короля Англії в обмін на ті самі документи. Європа стояла на порозі великої війни. Війни між Католицькою церквою і рухом Реформації. Війни, яку пізніше історики найменують Тридцятилітньою…

Довгою чередою пройшли перед очима Станіслава Жолкевського дванадцять днів, які провів, долаючи сотні верст политих дощем або вкритих пилом шляхів Київщини, Брацлавщини, Поділля і Галичини, коли він, розпустивши військо, на чолі однієї лиш гусарської хоругви, піднявся на круту гору, проминув мури Високого замку і, нарешті, ступив на дзвінку бруківку львівських вулиць. Бруківку, про яку стільки мріяв, споглядаючи крізь вікно ридвану або з сідла голу безкінечність степів, порослі верболозами та очеретом балки, селянські ниви, городи, або темні дубові гаї. І хоч це ще була не Варшава, все таки, тут відчувався дух сучасного міста. Назустріч поважно виступали пані та панянки в пишних атласних сукнях, за кованими огорожами осель багатих міщан і шляхти мріли кущі троянд та запашного бузку. З різних сторін на польного гетьмана поглядали вузькі стрілчасті вікна й високі шпилі побудованих у готичному стилі костьолів, кляшторів, вежі магістрату та ратуші. Міщани поштиво знімали свої повстяні капелюхи, помітивши гетьманський почет. Тут все дихало рідним для Жолкевського духом Польщі, а серед вузьких вуличок можна було забути набридлу Україну з її одвічною ненавистю до поляків, кривавими бойовищами і дикими звичаями, які породжує війна.

Проїхавши повз високі мури цитаделі у центрі міста, і похмурі будівлі єзуїтського колегіуму, ридван, нарешті зупинився поблизу великих чавунних воріт з помпезним, різаним на дубових дошках гербом роду Замойських. Позаду, дещо зіпсувавши враження від приїзду блискучого, оточеного почтом з крилатих гусар кортежу, зупинилися вози з закутими в кайдани бранцями і охороною у потемнілих обладунках, з зарослими двотижневою щетиною пиками.

Дверцята вкритого пилом ридвану розчинив манірний лакей, одягнений у шиту сріблом ліврею. Ще кілька служників, як дві краплини води схожі на першого, завмерли обабіч розчинених воріт, шанобливо схиливши голови в довгих рудих перуках. А до воріт уже поспішав, долаючи мармурові сходи, сам господар, якого завчасно попередили про приїзд шляхетного гостя. З гордовито піднятою головою, з холодним блиском в очах і благородною сивиною у зачісці, зодягнений у шовкову сорочку, підпоясані шкіряним чересом бриджі, і підбитий чорним лискучим хутром жупан, недбало накинутий на плечі, він у цілковитій тиші наблизився до прибулих.

— Дякувати святому Михайлу, захиснику всіх подорожніх, я дочекався вельможного пана і тепер маю нагоду особисто вшанувати переможця і тріумфатора! — з посмішкою подав він руку Жолкевському, коли той виліз з ридвану і ступив на плити подвір'я. — Маю надію, ви досхочу намотали з клятих хлопів їхніх смердючих кишок?