Юрій Сорока - Северин Наливайко

Лобода довго мовчав. Нарешті підняв очі і витримав палаючий погляд Наливайка.

— Велике діло, — похмуро вимовив він. — Дуже велике. Багато потрібно крові пролити…

— Велика мета потребує великої крові! — спалахнув Северин.

— Так, брате.

Мовчанка панувала кілька хвилин. Нарешті Лобода, примружившись, поглянув на Северина:

— Якою буде роль Запорізької Січі у майбутній козацькій державі? — запитав він.

Наливайко вперся в стіл обома руками і гаряче видихнув прямо в обличчя запорожцю:

— Такою як і дотепер — бути обителлю звитяги і лицарства… Григорію, допоможи мені і один з нас стане гетьманом нової держави, а другий отримає пернач кошового отамана!

Неподалік від мурів Десятинної церкви у Києві, Станіслав Жолкєвський наказав війську ставити табір і готуватися до ночівлі, а сам, пересівши на коня, поїхав на чолі кількох полковників та хорунжих до будівлі магістрату, аби домовитися щодо поповнення запасів пороху, олова і фуражу. Вози з бранцями було встановлено всередині табору на невеличкому пагорбі, який одразу ж охопили подвійним кільцем ландскнехти з алебардами у руках. Сидячи на купі мокрої соломи, Северин Наливайко байдужно позирав, як в обозі швидко випрягали з мажар і возів коней, розвантажували і, навалившись по кілька чоловік на кожен віз, відкочували їх у периметр табору, де встановлювали колесо до колеса, довгими дишлами назовні. Як гусари у кутих золотом латах сходили з сідел гарячих огирів, знімали за допомогою своїх численних челядинців зброю та обладунки і зникали у шатрах, які немов гриби після дощу виросли всередині чотирикутника утвореного возами. Козацький отаман підняв очі вище і окинув поглядом вкрите пожежею небо на заході, широку свинцеву стрічку Дніпра праворуч і руїни старого міста князя Володимира на горі над рікою. Задумливо дивився він на зарослі бур'янами залишки мурів, фундаменти веж та будинків, які припинили своє існування під час навали хана Батия, а тепер немов освітлювалися зсередини, піймавши на собі прощальні промені сонця. І цієї миті Северинові здалося, що стародавній Київ все ще палає, запалений смолоскипами диких орд, які плюндрують Україну.

— А що, пане отамане, — доніс до вух Наливайка легкий вечірній вітерець повні ненависті слова, — не твердо в простому возі їхати? Не звик, напевне… Так тобі, стерво, і треба! Всього тобі мало було! Золото, срібло, цілі палаци мав і що? Хоч соломи кинули, щоб кістки до дерева не били? Кинули… А дарма! Я б тобі таволги червоної постелив!

Северин подивився туди, звідкіля чувся голос. Це був віз, на якому везли решту полонених. На ньому, здійнявши голову над поперечиною, напівлежав сивовусий козак з перев'язаною головою і заломленими за спину руками. Скільки Северин не намагався, він не міг пригадати його обличчя. Очевидно, нещасний приєднався до козацького війська зовсім недавно. Коли він помітив погляд Наливайка, засміявся злим, недобрим сміхом.

— Не дивись на мене так, чуєш! Я маю право спитати з тебе за все! Я повірив тобі, а ти мене обдурив… Де Лобода, хто його вбив?! Ти, упирю! Убив, щоб нам було зручніше голови дурити. Козацька республіка з гетьманом на чолі. Столиця — цитадель серед просторів Дикого поля… Де ж вона?! Мовчиш! Тоді я скажу — одного ти хотів! Хотів рівним королю стати, а задля цього нас всіх під лядські мечі підвів! Будь ти проклятий, іроде!!!

Наливайко мовчав. Він розумів чому викликає у приреченого на смерть бідолахи таку ненависть. Так, він водив їх у славні походи, отримував перемоги. Тоді йому не кидали в обличчя подібних слів. Вони ревіли: «Слава отаману» і небо темніло від тисяч підкинутих угору шапок. Але тоді він був для них взірцем, удачливим полководцем і дбайливим батьком, а не закутим по руках і ногах бранцем, якого разом з ними ведуть, немов вола, на бійню. Що ж, доля переможених — ненависть та зневага тих, хто звеличував їх у хвилини слави. Все таки він немає приводу соромитися. Він домагався великої цілі — хотів вивести козацьку націю з — під ярма польського магнатства. Не зміг. Не вистачило військового щастя. Важким, важким камінням падають в душу слова товариша по нещастю!

— Заткни пельку! — почувся ще один голос з сусіднього воза і цього разу Северин впізнав його — говорив полковий суддя Федір Мазепа. — Інакше, клянуся святою Покровою, не доїдеш до ката. Власними руками задушу, сучого сина!

В згустаючих сутінках почувся шурхіт і дзвін ланцюгів, за якими божевільний, схожий на схлипування, сміх.