Роман Іваничук - Вогненні стовпи

Шинкарук з болем дивився на вимучену життям чужу людину й відчував те саме, що і Юля, — нікчемне заспокоєння: ось зараз гість підведеться й піде собі, а улюблена дочка Юля залишиться в житті, яке їй призначене, — хай би Іванова майбутня доля обминула її…

«Що будете тепер робити?» — спитав Шинкарук більше для годиться, бо ж заказано йому знати, чим Захарчук займатиметься, в якому новому пеклі може опинитися і на яких теренах настигне його смерть, та сама, що пощадила на Червоному полі біля Хуста…

«Крайовий Провід виробив мені документ фольсдойча, — відповів Іван, — і я разом із колоністами з коломийського Баденсберґа виїду на Захід. Усіх, хто має німецьке походження, совєти депортуватимуть до райху».

«І у вас уже інше прізвище?» — спитав Шинкарук з погано прихованою неприязністю в голосі.

«Так, я тепер Отто Шварц».

«І як це вам так просто вдається — вчора українець, нині німець?» — Шинкарук цього разу не зумів приховати роздратування.

«Настає епоха битв, — обдав Іван учителя холодним поглядом, — і кожен мусить знайти для себе найоптимальнішу позицію в битвах. У Кракові буде сформовано український батальйон…»

«Німці мають його сформувати?»

«Так, німці, — відказав Іван теж роздратовано. — Наступний період нашої боротьби за незалежність так чи інакше буде пов’язаний з німецьким фактором: у примиренстві або ж у конфлікті».

«Але чи той наступний період матиме вищість супроти попереднього?» — засумнівався Шинкарук.

«Залежно, який попередній період брати до уваги. Але ж найближчий до нас у часі — совєцький. І цим все сказано».

На подвір’ї біля криниці затарабанили відра — то Юзьо прийшов по воду. Невдовзі відро вдарилось об дно, і той глухий дзвін наче дав знати, що розмову пора закінчувати. Іван підводився, прислухаючись: Юзьо заводив «Іже Херувими».

«То сільський юродивий, не звертайте уваги, — промовив Шинкарук. — То що, дорогий колего, у вас свої обов’язки, у нас свої, і дай то, добра доле, щоб вони були співмірними… Та ще хочу перед вашою дорогою відкрити вам свою тактичну засаду, може, вона колись знадобиться: перш ніж прославляти, — перевірте, перш ніж осуджувати, — перепитайте, а перед виявом своєї віри заслухайте свідків…»

«У мене така сама засада, пане вчителю», — сказав Іван, чемно попрощався і вийшов з хати. Пішов не оглядаючись стежкою на Зруб й звернув попри ліс на сакатурську дорогу.

Шинкаруки стояли на подвір’ї й дивилися йому вслід. Хлопці — захоплено, адже вперше в житті побачили лицаря, який уже пролив і готовий ще пролити кров за Україну; пані Марія склала на грудях руки й пошепки вимовляла слова молитви; учитель стояв непорушно й картав себе за ту полегшу, що підступно заповзла в душу.

Юля заклинала Івана, щоб хоч оглянувся. Й він таки зупинився: довго помахував рукою, наче лелека крилом перед відлетом — ще не відривається, ще не летить, та вже не тримається землі.

«Він буде вічно в мені, та не зі мною», — німо промовляла Юля. Дівчина ще не знала, що Михайло Сорока теж не розділить з нею долі, що вона буде ждати й ждати, поки прийде до неї її єдиний суджений — на життя і смерть.

Юзьо сперся рукою на щабель криничного колеса й, немов прочуваючи якусь непроглядну і безнадійну вість, заголосив: «Вічная пам’ять, вічная пам’ять!..»

Юля підбігла до нього, простягнула руки й заблагала: «Замовкни, Юзю! Христом–Богом прошу тебе — замовкни!»

«Ваша честь! Панове присяжні!»

Голос адвоката Франца Коковського пролунав аж надто дзвінко: захисник підсудних оунівців Городиського й Лепеха переміг трему, що дійняла його ще до того, як суддя надав йому слово для захисту, — привела адвоката до рівноваги глузлива репліка Всеволода Лемеха про Березу Картузьку — у чиїх, мовляв, вона нині руках, й усвідомив цієї миті Коковський, що не пан Бартошевський виконує зараз функцію повітового судді, а він сам судить своїх ворогів — не в масштабі повіту чи навіть воєводства: йому випала нагода звинуватити окупанта Галичини — Річ Посполиту Польську.

У залі судових засідань державна система ще зберігала свої владні ознаки: мантія, берет судді, портрети польських вождів на стінах, прокурорське звинувачення підсудних, — однак голос захисника щомиті набував металічної твердості, й підсудні й судді наче враз помінялися місцями.

«Ваша честь! — повторив Коковський, й чутно було в цих словах нотку іронії: певне, тому вона проникла в мову адвоката, що на міських вулицях лунали безладні офіцерські команди й галас війська, що відступало, а в небі зловісно гуркотіли німецькі літаки, — все те говорило про неприродність, штучність й непотрібність юридичної церемонії, яка, проте, відбувалась–таки зі скрупульозним дотриманням протоколу, й це дало змогу адвокатові переакцентувати захист у звинувачення. — Дозвольте мені перед викладом аргументів на користь підсудних посадити вас на лаву, адже ніде не записано, що право на свободу мають лише поляки. Уявіть себе на місці ваших батьків до 11 листопада 1918 року, коли–то Польща скинула із себе віковічні кайдани… Адже ви, поляки, так само, як і ці юнаки, звинувачені нині в державній зраді, боролися колись за свої національні ідеали, всмоктані з материнським молоком у снігах Сибіру і під твердим прусським кулаком. Ви снили про безмежну вільну отчизну аж до Вільна, Львова і навіть Києва, й ніколи — й сьогодні теж — не допускали навіть думки, що за подібні ідеали боролися і боремося ми, українці…