Роман Іваничук - Вогненні стовпи

«Незважаючи на похилий вік і надвереджене здоров’я, мій батько ні миті не вагався, найняв бричку, взяв мене зі собою, й ми поїхали з Коломиї до Черча… Лепкого я бачив ще в дитинстві, в Бережанах, — високого, вродливого й статечного в розмові добродія; тоді ж, у Черчі, я аж поник у респекті перед метром: лисувата велика голова письменника, обрамлена на скронях срібною сивиною, додавала йому аристократичного маєстату, а в очах тінилася задума чи то пак дума від усвідомлення своєї величі… Він довго потрясав батькову руку, я ждав, що обніме колегу, однак Лепкий ніби аж холодно відсторонився й попросив нас обох сісти… У новозбудованій віллі було ще порожньо й голостінно, тільки під образом Матері Божої височіла закладена книгами етажерка, і на безлічі корінців я відчитав ім’я і прізвище господаря вілли; книг було багато, і я ніяк не міг повірити, що їх усіх написала одна людина.

Й на обличчі автора виднілася неабияка гордість за свій доробок…»

Андрій Андрійович примовк, немов перевіряв у думці щойно сказані слова: чи не відчув бува в них Мирон чужості до Лепкого, й, певне, для того, щоб у гостя не склалося подібного враження, поквапився перевести розмову на нейтральну тему.

Ще не зав’язалася між Лепким і Чайковським розмова, як двері покою після короткого й навального стуку відчинив буйночубий брюнет із шляхетськими вусиками, в жабо, що сліпучою білизною визирало з–під вилогів темно–синього сурдута; на обличчі несподіваного гостя сяяла втіха, мабуть, від того, що застав господаря вдома.

«Франц, Франц! — скрикнув Богдан Лепкий, схопившись із крісла, й куди враз зникла з його обличчя маєстатична маска; він кинувся до гостя й довго тримав його в обіймах, попліскуючи долонею по плечу, а потім здивовано розводив руками, мовляв, з якого неба впав його улюбленець? — Це Коковський! — представляв Лепкий гостя Чайковським, хоч і не мусив цього робити, бо старий письменник і його син Андрій добре запам’ятали ще з Бережан молодого правника і поета. — Як ви тут опинилися, Франце? — поволі заспокоювався Лепкий. — А я все думаю й думаю про вас… Невже повернулися із Сянока в рідні Бережани?»

«І назавжди, — відказав Коковський. — Встиг уже відкрити свою адвокатську канцелярію».

«Як добре! — вигукнув Лепкий. — То вже якось допоможете нашим селянам, змученим клятою пацифікацією».

«О, як це важко, пане професоре… — зітхнув Коковський. — Про їхній безправний стан свідчать навіть анекдоти… Ото сидять два жебраки під церквою й розмовляють: «Чому ти пішов у жебри?» — «Бо програв процес. А ти чого?» — «Бо виграв…»

«Гірка то правда, — відказав Лепкий. — Лише за подання скарги треба заплатити десять злотих, а двадцять

віддати на судову кавцію… Й адвоката найняти треба… Та я думаю, що ви по–божому берете з клієнтів».

«Не деру, ні… Але й мені треба за щось жити: у мене вже є сім’я, пане вчителю. Синові дванадцятий рік пішов…»

Й замовкли приятелі, ніби інформація про вік Францового синочка приголомшила їх. А таки приголомшила, бо скільки ж то років мусило проминути від їхньої останньої зустрічі в Бережанах — у такому самому гурті, лише ліберала Альфреда Біляка не було тепер серед них. Тернопільський воєвода все ж чужа кістка, й напевне він усі ці роки воював проти українців за Річ Посполиту — у Вовчухах і в Чорткові, й, можливо, посилав пацифікаторів на подільські села… Ну а вони втрьох пережили війну за Україну на протилежному боці, й дошкульно болить вона їм і нині, й далі мріють вони про неї, ото лишень, що сьогодні можуть збадьорити себе стрілецькими піснями і під реквієм братів Лепких — «чути кру–кру–кру, в чужині умру, заки море перелечу» — тужити за свободою…

Порушив мовчанку Андрій Чайковський. Погладив долонею вуса, що опустились підковою до підборіддя — зовсім сиві, що теж засвідчувало проминулий час; про час говорило й змужніле обличчя Франца Коковського — старий письменник пильно придивлявся до нього, ніби хотів визначити ціну пройдених років працею молодого колеги, адже двадцять літ тому вперше ознайомився з його поезією.

«Рівно двадцять літ минуло, — сказав Чайковський, — немов батіг луснув… А ми начебто зосталися такі самі, тільки ноша в кожного стала важчою — від наших набутків… А які вони у вас?» — спитав Франца.

Коковський глянув на Лепкого, ніби просив у нього дозволу відповісти Чайковському; Лепкий відвів очі, даючи зрозуміти, що він не має права далі опікуватися зрілим мужем; Франц сягнув рукою у внутрішню кишеню сурдута, вийняв невелику тикторівського формату книжку й подав її старому письменникові.