Марія Морозенко - Великий характерник

Підходив до Перевозького хутора, коли почув пісню.

Дзвінкий дівочий голос несподівано виринув із-за березового гайку, різко прорізавши груди, торкнувся його серця, забринів у ньому щемно і ніжно:

“Хто це так гарно співає?!” Щойно подумав це, глянь: молода дівчина з туго заплетеною косою на плечі вибігла із гайку, в руках тримаючи запашний оберемок трави. Ніколи не бачив її тут раніше. Висока, струнка, ступала гордо стежиною.

— Дівчино, стій!

Різко спинилася на стежці, зблиснула на нього очима:

— Хто ти такий, щоб віддавати мені накази?

— Я?! — замилувався її засмаглим чолом, осяяним зеленими очима. — Хіба ти не бачиш — козак.

— Теж мені козак, — відкрито глузувала, оглядаючи його подертий одяг. — Звідки ти тут узявся такий?

Спалахнув:

— Що це ти за одна, щоб так ось говорити зі мною?!

— Я?! — примружила насмішкувато очі. — Волхвиня! Ось так. Знаєш таких?

Його серце на ці слова негадано спалахнуло вогником, забилося сильніше, так, як, буває, б’ється в сітці нерозважлива пташина, потрапляючи в пастку. Спогад дитинства разюче постав перед очима, вигортаючи з найпотаємніших куточків душі те, що купальської ночі вразило його найбільше. Отеретіло дивився на неї:

— Дана?!

Стенула плечима:

— Яка ще Дана?! Мене звати Софія.

Зітхнув — з жалем, а чи полегшено:

— Тоді ти не волхвиня.

— Спитай у моєї господині, знатимеш, — зацікавлено позирала на нього.

— Спитаю, — запевнив твердо.

— Ти?! — знову позирнула на нього, оглядаючи обірване шмаття на ньому. — Моя господиня й не розмовлятиме з тобою.

Почувався непевно перед цією дівчиною. Вона вражала його своїми словами погорди. Так уже було в дитинстві. Але зараз він не міг допустити зневаги. Блиснув блискавицею люті:

— Ти гарна, але ж зла. Йди собі, куди йшла.

Зачервонілася, як маків цвіт, який трапився поміж зелом, що тримала в руках:

— Я не зла, — промовила присоромлено, немов вибачаючись перед ним. — Злі люди здатні до руйнування та зради. А я нічого не поруйнувала і нікого не зрадила.

Засміявся на її поважний тон:

— І звідки ти така мудра взялася тут?

— З Поділля.

Серце його знову забилося гучніше. Він ні разу не був на Поділлі, але мимоволі мав у серці любов до батьківщини своїх батьків. Вони, либонь, перелили йому це почуття разом із своєю кров’ю.

— А як ти опинилася тут?

— Багато знатимеш, скоро зістаришся.

— А все ж, розкажи. Мені це цікаво.

— Бач який, — блиснула очима, повними яскравих барв зеленотрав’я. — І все тобі цікаво.

— Не все. Тільки це.

Стенула плечима:

— Як хочеш знати, слухай. Мої батьки померли одне за одним — спочатку тато, він захворів пропасницею, а за ним від сухот померла мама. Мене сюди забрала тітка. Але я затрималася в неї ненадовго. Не догодила їй своїм характером. Ось так.

Дівчина непоквапом ішла стежкою. Дивився на неї іншими очима — вона оповідала про свої негаразди просто і щиро. Так, ніби говорила зовсім не про себе, а про когось стороннього.

Йому це було близьким. І ця дівчина із яскравим полиском зелених очей з кожним промовленим словом ставала йому все ближчою.

— А де ж ти тепер живеш? — запитав турботливо.

— У старої волхвині.

— Роди? — йому аж перехопило подих. Він уже знав, що вона скаже у відповідь.

— Так, — аж спинилася на дорозі. Обвівши його поглядом і немов пригадавши щось, дзвінко розсміялася:

— То ти, Іван Половець?! — запитала, а чи ствердно відповіла собі сама.

Посміхнувся:

— Відтепер мене звати Іван Сірко. Затям це.

— Чому так? — в її очах було щось більше, як цікавість.

І він оповів їй. Те, що не розказав би нікому іншому, несподівано для самого себе відкрив цій незнайомій дівчині. Вона йшла неспішно поряд із ним, не зронивши ані слова. І лише коли Іван зізнався, що мало не вмер від спеки і безводдя, на її очах зблиснули сльози.