Марія Морозенко - Великий характерник

Відколи Іван Половець знайшов у лісі квітку папороті, щось незбагненне коїлося з ним. Хлопець усе не міг всидіти на місці. Нудячись у Мерефі, поривався з рідного дому. Батькам додавав він цим чимало клопоту. Іноді знаходили його за селом, біля пастухів, в інший час — на сусідньому хуторі, а було й таке, що виловлювали з мандрів на далекі села. За це його не раз було добре бито вербовими різками, а сірого друга, якого незмінно хлопець брав із собою, посаджено на ланцюг.

Однак і після всього цього хлопець не давав батькам обіцянок більше не пориватися в мандри. Він не міг не робити того, що було сильнішим за нього. Те, що прокидалося день за днем в його серці, було незнане й чуже. Управляти ним він не міг. Почувався так, наче іще хтось, значно сильніший, поселився в ньому, і доки він не дізнається, хто це, доти й не знатиме спокою. Найстрашнішим було те, що пізнати “чужинця в собі” сам він не міг. Почував, що йому потрібна допомога. Але де її шукати, теж не знав.

І доки він мучився цим, боячись хоча б комусь відкрити страшну свою правду, невідома сила день за днем все сильніше тягла його за собою. І він блукав, як потороча, слідуючи за поривом, не знаючи, чого й куди. Його дивакуватість відштовхувала людей. Не дивно, що мереф’яни не раз перешіптувалися, мовляв, у цьому хлопцеві поселився нечистий.

Іван Половець почувався в Мерефі незатишно. Він був тут чужим. Єдиною близькою людиною з-поміж усіх людей, окрім батьків, був хіба що його хресний, Михайло Діброва. Від нього малий перейняв чимало — навчився плести із лози всілякі ужиткові дрібниці, скакати на коні, розкладати ватру. Цей чоловік мав на нього великий вплив. Він часто втішав хлопця оповідками про славне минуле, вигартуване блиском козацьких шабель, мимоволі засіваючи в душі свого малого похресника бажання якнайшвидше вирости і податися до молодецького козацького гурту. З ним одним хлопець почувався затишно. А поміж своїх однолітків та іншої дітвори не знаходив собі місця. Батьки це бачили гаразд, не раз просили сина жити по-людськи, як всі інші діти. Малоліток уважно слухав батьківські настанови про те, що треба більше поратися в дворі, менше тинятися узліссям та околицями, бути привітним до людей.

Слухняно робив це повсякчас. Спритний у роботі, допомагав у господарстві, хилився добрим словом до людей. Але люди самі цуралися його. Бувало й таке, що обзивали “малим перевертнем”. П’яничка-дяк, який не знати чому мав на хлопчака чи не найбільшу неприховану злість, “нагородив” малого цим прізвиськом. Він же пустив чутку, що хлопець має лютий погляд, мовляв, щойно позирнув на їхню молоду корову Лиску, вона й перестала давати смачне солодке молоко, яким потішала всю дякову родину досі, а дає лишень кислий перебрід.

Що частіше мовиться, у те більше віриться. Люди відверталися від хлопця, боялися його погляду та забороняли своїм дітям вступати в ігри з малим бісеням. Коли він йшов вулицями села, а за ним невідступно слідував Сірий, ворота дворів зачинялися тугіше. Матері ховали немовлят з-перед його гострих очей, щоб він їх, бува, не зурочив.

Батьки Іванові все це чули і усе бачили гаразд. Але зарадити цьому не могли. Намарно Дмитро Половець погрожував дякові розправою, а затим Марія потайки подалася до дячихи з торбинкою яєць та шматком солонини, з проханням залишити їхнього сина в спокої. Дяк та дячиха хапливо прийняли все принесене, завірили заплакану матір, що від них і слово погане не пішло та й не піде за поріг про її дитину. Та щойно свіжі яйця були випиті, а солонина з’їдена, розмови про “малого перевертня” поширилися між людьми знову. Коли ж, ображений такою несправедливістю, хлопець надумав розпитати про все немислиме, що коїлося з ним у сивокосої баби, чомусь не знайшов до неї дороги. Вибравшись до лісу, блукав мало не півдня, намагаючись втрапити на ту стежину, якою чарівної ночі вивела його стара ворожбитка. Ліс не допускав його до неї.

Купальської ночі Іван знову подався до лісу. Та цього разу йому зовсім не поталанило. Єдине, на що він натрапив, це була велика купа золи посеред хащаків та кілька обвуглених дерев біля неї. Чарівна галявина, де відбулося з ним те, чого він ніяк не міг забути, і що принесло йому такі невимовні душевні муки, зникла, так, наче її й зовсім не було. Таємничий цвіт папороті, квітка щастя, яка негадано проросла в палкому серці, зробила його нещасним.

На світанку, коли всі в дворі ще спали, хлопець повернувся додому. Сів біля порогу, обійняв Сірого й заплакав. Його вірний вовк, лизнувши заплакані руки свого малого господаря, жалібно завив.