— Тихо-тихо... Нічого не бійся, — із цим продовжила читати своє магічне закляття.
Марія Половчиха, рід якої з діда-прадіда вірував у Господа, і в ніяку силу поза тим, з острахом відсторонила її руку. Стара повитуха, яка стояла перед нею, в світлі лампадки, що падало тьмяним блиском на зсушене, немов поморщене яблуко в осінній траві, лице, видалася їй страшною. Здавалося, в її очах теж блимало кволе світло. Це світло замерехтіло й на лезі ножа, який піднесла баба над головою, промовляючи безтямно свою монотонну молитву. Нажахана роділля, переборюючи біль, піднялася на ліктях, голосно вигукнула:
— Відьомське закляття!
Із цим непритомно впала на постіль...
* * *
Коли молода повитуха стала в дверях, вона відразу ж почула тоненький писк. Слабенький, такий, який зрідка нерішуче проривається з мишачої нірки, коли біля неї задовго просиджує кіт, позбавляючи вертлявих сірохвостиків охоти вирватися на волю. Цей тоненький писк в одну мить утішив 'її. “Слава Богу!” — вголос промовила вона.
Баба Килина різко повернулася на її голос:
— Не вештайся без діла! Візьми немовля до купелі, а я мушу попоратися біля матері.
Молода повитуха повела оком на породіллю і відразу ж відвела наляканий погляд — очі молодої матері по вінця наповнилися кров’ю. Так, наче хто залляв білі зіниці густою червоною фарбою. Вона знала, що це за ознака. Так було з невісткою коваля Якима Чубача. Після пологів вона не дожила до ранку.
Килина Морозиха, немов вгадала її думки, заспокоїла:
— Ця житиме. За тиждень все сповзе з очей і знаку не буде.
Породілля, здається, теж прислухалася до цих слів, стиха перепитала:
— Що зі мною?
— Все... Все добре... Ось зараз візьмеш свого красеня, — повела очима на молодицю, що порпалася біля дерев’яного корита, наповненого літеплом, настояним на травах.
Молода повитуха обмила маленьке поморщене личко водою. Маля забило ручками, вголос заплакало.
— Не плач, маленький, дай, витру тебе, як слід. Бачиш, ось червона пляма на нижній губі.
Аж раптом...
Ні, це не могло бути правдою. Немовля вхопило її за палець, притьмом всунуло його до рота і... вкусило.
— Боже мій! Що це?! — молода повитуха заклякла на місці. Великими очима дивилася на немовля, що водило перед собою ручкою, пориваючись вхопити її за палець знову. — Що се за дитина, бабо?!
Килина Морозиха, немов не чуючи її наляканого викрику, і далі займалася своїм, пораючись біля породіллі.
Тоді молода повитуха обережно підняла верхню губку дитини і завмерла від подиву — по обидва боки тонесеньких ясен стирчали гострі різці.
— Він зубатий! — з острахом відсторонила дитину від себе.
— Мовчи, не лякай матері!
Породілля й справді переводила насторожений погляд з однієї жінку на іншу, силкуючись збагнути, про що йдеться.
Баба Килина тремтячими руками забрала з рук молодої повитухи немовля, пальцем провела по яснах:
— Ти диви, кусається! — на подив повитухи, вона посміхалася.
— Він же із зубами! — прошепотіла та застережно.
— Нічого-нічого, кусатиме ними проклятих бусурманів. Родима пляма біля губи — Божий знак на те.
— Він же сам проклятий. Зубатий! — нажаханими очима молодиця дивилася на бабу.
Килина Морозиха нічого не відказала їй у відповідь. Вона поклала дитину в мокрому полотні на ліжко, приклала до грудей матері.
Дитина зразу ж почала ссати, та так, що породілля несподівано скрикнула від болю:
— Лишенько, кусається!
— Так і є, проклятий, — молода повитуха побожно перехрестилась на образочки.
Баба Килина невдоволено схитнула головою, затим нахилилася до полу, піднявши обтяту пуповину, мовчки підійшла до своєї учениці і, розмахнувшись нею, різко вдарила її в лице:
— Не смій так про немовля! Це буде славний ко... — із цим недомовленим словом повалилася на підлогу. її сили на цій землі були вичерпані. Повитуха у четвертому коліні Килина Морозиха прийняла останні пологи на землі і відійшла в потойбіччя.
Дяк, що зашпортався у дверях, ставши мимоволі свідком великої таїни народження і смерті, тричі перехрестився:
— Упокоїлася в Бозі... при рождениї диявольського отродія... 13 августа 1610 года.

ПОМИЛУВАННЯ
Недільного ранку на мерефському цвинтарі було людно. Громадою хоронили Килину Морозиху, ту, якій завдячувала життям мало не третина поселенців. Мотузка, вкладена до труни, щедрими вузликами точно вказувала на кількість прийнятих повитухою немовлят. Усі ці вузли зав’язала вона сама.
Читать дальше