Марія Морозенко - Великий характерник

Рвучко взялася за поділ сорочки:

— Скидай, спалимо у вогні.

Щось заскімлило під сорочечкою.

“Боже мій, що за проява?! Чи ж не щеня притягнув?”

Коли ж з-під сорочки на долівку викотилося сіре вовченя, мимоволі скрикнула. Донька лісника зразу ж розпізнала гаразд цього, бодай ще маленького, та найлютішого лісового звіра. Того, якого всі люди жахаються. З переляку немов оніміла.

— А це що за звіряку завели без мене? — на порозі став господар.

— Де ти взяв цього вовка?! — Дмитро Половець стояв над сином, як скеля, намарно допитуючись в нього про вовченя, що злякано заховалося під лаву. На всі батькові намагання дізнатися правду Іванко насуплено мовчав.

— Хто тобі дав його?

Хлопець шморгнув носом, та й тільки.

— От упертий! Бити тебе, чи що? — насупився Половець. — Жінко, — обернувся до Марії, що мовчки та якось аж ніби принишкло поралася біля столу, — а чого ти мовчиш на це? З твоєї згоди зроблено?

І тоді Половчиха не стрималася. Сльози, які вона так гарно сховала на дні серця, щойно скінчилися всі біди, ці сльози знову пробудилися, затим вибралися з потаємного сховку, рясним потоком полилися з її очей.

— Та що це за напасть? Цей мовчить, як бусурман, а ця плаче! — Дмитро Половець не на жарт розлютився. — Вернувся додому так, наче не в свій дім ступив. А ну ж бо, розказуйте мені, що тут у вас і як. Бо виб’ю обох, та й тільки.

Марія схитнулася від мисника:

— Бий, чоловіче. Обох бий, бо ж провина є і на синові, і на жінці.

Ошелешений чоловік махнув рукою:

— Та це завжди ще вспіється. Розказуйте ліпше: що та як.

І тоді Марія повідала йому все — як купальського вечора зник Іванко, як бігала вона всіма усюдами, вишукуючи сина поміж людей, і що вже й не передумала в ці страшні дні, і чого тільки не взяла в голову, і як мучилася, доки не знайшовся сьогодні малий, а він бач який — мало, що сам з’явився, так ще й лісового харцизяку приволік із собою.

— Чого ж заховалася з цим зразу? — невдоволено позирнув на неї чоловік.

— Хотіла ж... Хотіла сказати, аж Іванко надбіг. І вже потім, не думала сьогодні говорити, в хату свято надійшло разом з вами.

— Свято! — вчепився за слово Дмитро. — А ти, тиняйло, що на все це скажеш? Чи й далі мовчатимеш?

Іванко понуро поглянув на батька:

— Мені не можна казати.

— Чого б це?!

— Бо я обіцяв.

— Угу... Кажеш, обіцяв. Це добре, що слова хочеш дотримати. Але це не тут, і не до цього. Мусиш казати, бо я тобі он що обіцяю — коли не скажеш, чого і за чим подався, доводячи матір до такого, то не дивлячись ні на що — ні на те, що сам тільки сьогодні до хати прибився з чумаками, ані на те, що, як твоя мати каже, “свято” разом з твоїм поверненням в хату ступило, все ж виб’ю вербовою різкою, та так, що знатимеш надовго, як подаватися з дому.

Іванко аж голову в плечі увібрав на ці слова. Він гаразд знав, що батько словами не любить розкидатися.

Йому на виручку, як і завше, прийшла мати. Вона знала, що мусить сказати, щоб втишити гнів чоловіка:

— Дмитре, — благально поглянула на нього, — хай уже потім. Сідаймо до столу, бо все прохолоне. А це вже нікуди не втече.

І Дмитро Половець, втомлений з дороги, одумавшись, розважливо махнув рукою:

— Звісно, що не втече. Буде про це ще мовлено, чуєш, халамиде?

Похилений Іван кивнув головою. Це, здається, вдовольнило батька цілком.

— Сідаймо обідати, — і вперше провів очима по стінах. — Хвалити Бога, цього дня вдома!

Від цих простих слів усі водночас відчули полегкість. З хати посунулася суперечка. Посміхалася привітно Марія, до батькових рук, які щойно погрожували “березовою розправою”, пригорнувся Іванко. Всміхнувшись, розкуйовдив рідке синове волосся: “Ух, і забіяка ж росте! Нічого-нічого, життя поправить”. І пригадавши про винуватця всієї цієї оказії, позирнув під лавку: — А вовка завтра ж віднесеш до лісу.

— Угу, — тільки й сказав у відповідь хлопець, стріпнувши головою. Він уже добре знав, що все воно буде не так, як мовиться нині. Коли він чогось хотів, те неминуче ставало його. Батьки ще жодного разу не відмовили йому в забаганках.

Так і не домоглися батьки правди про Іванкові блукання. Розпитування і погрози нічого не дали.

— Ет, — зрештою махнув рукою Дмитро, — головне, що вернувся цілий додому. Де вже блукав, то така справа — схоче колись, розкаже все сам.

Половчиха підтримала чоловіка:

— Авжеж, що так. Що вже про те питати? Може, малий злякався чогось в мандрівці своїй? Коли так, то зовсім не треба розпитувати. Вдруге, далебі, не побереться з рідного двору.