Семен Скляренко - Володимир

Вона довго стояла над тілом свого сина, бо бояри, воєводи біля саней щось радились між собою, позираючи на тіло, бо за все своє життя так мало була біля нього, бо гридні гасили смолоскипи, воєводи й бояри все радились, і нікому з них не було ніякого діла до старої, зігнутої черниці, що мовчки стояла над мертвим уже князем.

Сани рушили, тупотіли коні, шаруділи полозки, всі поїхали, пішли з двору — і Малуша рушила слідом за ними. Спираючись на ціпок, вона так поспішала…

Думала про минуле — вона не могла цього не згадати. Перед нею встали і далекий Любеч із жовтими його пісками, і той день, коли їхала вона під щитом брата Добрині на Гору, хижа Ярини й два камінчики сережок, що світились і мінилися під місячним сяйвом, стравниця, куди входять княгиня Ольга й Святослав…

На Малушу, що крокувала зараз за саньми, війнуло ще й радощами далекої купальської ночі; серед цієї темної ночі їй привиділись відблиски високих червоних вогнів, блискучі очі княжича Святослава: «Я люблю тебе, Малушо!» Невже ж, невже це колись було?

Так, усе це було! Була Гора — і став Будутин, у хижі над Россю вона народжує дитину — його, Володимира… «Колишися, колиско, від кута до кута, маленька дитина, а важка покута…», «Слухай, Добринє, мені страшно, ой як страшно, душу ти забираєш у мене…» Невже все це було?

Усе було — і вже немає нічого. Не стало Святослава, он лежить у санях Володимир, тільки вона живе серед чорної ночі — княжа мати й однаково рабиня…

Так чого ж ви поспішаєте, воєводи, гридні, — сани віддаляються й віддаляються, вона — стара, немічна мати князя, — ні, цього ніхто не знає, вона — черниця Марія, задихається, не може встигнути за вами, навіть за мертвим сином!

Малуша стала… Ні, вона не встигне… і куди вона піде, куди?.. Десь удалині якийсь час чувся тупіт коней, голоси, а от все затихло. Малуша стояла на лузі, де колись горіли купальські вогні.

До світання ще Святополк вийшов із схованки — із терема воєводи Вовчого Хвоста — вдерся з дружиною своєю, що стояла напохваті на Подолі, до древнього княжого терема, сів у Золотій палаті й велів будити бояр, воєвод, мужів Гори.

О суєто суєт світу, яка ти швидкоплинна, минуча, зрадлива! Ще гридні-кликуни Святополка не встигли обійти Гори, а з усіх теремів до княжих покоїв заспішили бояри й воєводи, мужі ліпші й нарочиті, огнищани й тіуни.

Вони йшли в темряві задушливої ночі, викрешуючи залізними вістрями своїх посохів на камені іскри, тихо перемовляючись між собою, говорили про смерть князя Володимира, радились, що сказати Святополку…

Княжий терем щільним кільцем оточувала гридьба, у сінях стояли найближчі воєводи Святополка, оглядали всіх, що заходили до сіней, веліли йти наверх.

Там у Золотій палаті їх ждав Святополк. Він був у кутку палати, недалеко від помосту, на якому стояло порожнє крісло, а над ним знамена Святослава й Володимира; Святополка оточували воєводи Вовчий Хвіст і Слуда, бояри Вуєфаст, Іскусєв, Коницар, — усі суворі й мовчазні.

Боярство і воєводи Гори в тиші заходили до палати; прийшов, поклонився Святополку, сів на своє місце праворуч від помосту й єпископ Анастас.

Тоді, повільним кроком, ніби щось роздумуючи, на поміст піднявся й зупинився перед княжим кріслом Святополк. Він був збуджений, пильним поглядом дивився в палату, на сотню людей, очей…

— Я покликав вас сюди, воєводи, бояри, ліпші мужі города Києва, в тяжку годину, — почав він. — Осиротіла Руська земля, князя Володимира не стало… Сотворимо йому вічну пам’ять…

У Золотій палаті прокотився шум — люди переступали з ноги на ногу, але мовчали, ждали.

— І хоч князеві Володимиру ще не віддана почесть погребальна, по заповіту він не хотів її приймати, але і тут, у городі Києві, і скрізь по Русі нині так тяжко, що мусив кликати вас, говорити про нашу долю.

Глибоке зітхання вирвалось з багатьох грудей: важко жити на Русі, серце кожного крає неспокій, тривога.

— Неспокійно у нас на півдні, — продовжував Святополк, — ромеї вкрай скорили болгар і вийшли на береги Дунаю, хеландії їх перетинають Руське море, стоять у Херсонесі, підіймаються вгору Танаїсом…

Золота палата зашуміла, загула багатьма голосами.

— Бач, куди вела Візантія і її імператори…

— Ганьба, ганьба ромеям!

Ті ж воєводи й бояри, що стояли ближче до Святополка, кричали:

— Мечем поквитаємось з ромеями!..

Князь Святополк рішучим помахом руки обірвав ці крики — в палаті одразу настала тиша.

— Скрізь на Русі неспокійно, — продовжив він. — Чуючи легку поживу, за Дніпром стали печеніги, за ними зі сходу йдуть половці, на півночі Ярослав покликав свіонів і збирається йти на Київ.