Гнат Хоткевич - Довбуш

Але й це не було головне. А головне було те, що Франція швидко охолола до своїх воєнних планів і не захотіла компрометуватися, а шведських полковників просто було арештовано, та на тому й кінець.

Зрештою Потоцький і сам побачив, що підіймати разом із Швецією війну проти Росії тільки для того, щоби Пруссія легше могла заволодіти новою провінцією Польщі, недоречно. Охолов до конфедерації — і знов вона зійшла на ніщо, як і всі попередні рази.

Кепський був політик із пана Потоцького. Як поганий шахіст, він бачив тільки даний хід противника і не володів секретом прозрівати наступні. Остання невдача навіть пригнобила його, наповнила душу розчаруванням, гнівом на всіх і вся, бо, очевидно, всі були винні, окрім нього.

І от у таку хвилину важкого душевного стану, коли він сидів у Тернополі (бо то ж збирав військо під російську границю), з'явилися знову делегати з Покуття. І знов у першім імпеті пан гетьман велить їх гнати в шию, але секретар каже, що вони привезли якусь постанову галицького сеймика.

— Постанова? Яка постанова?

Пану гетьманові подумалося, що то, може, постанова приступити до конфедерації.

— Я не знаю, вони тільки сказали, що привезли постанову.

— Прошу ознайомитися і мені доповісти.

Секретар ознайомлюється й доповідає. Постанова — звільнити добра гетьмана від податків на п'ять літ. Гетьман усміхається. Він міг би без особливого ущербу п'ять літ платити всі податки за всіх шляхтичів, що підписали постанову. Але треба цінити добру інтенцію й треба підтримувати прихильність тамошньої шляхти до пана гетьмана. Не вдалася конфедерація сьогодні — удасться завтра. Не вдасться завтра — удасться позавтра, а таки ж наша буде зверху.

Гетьман допускає панів послів до себе, садовить, вислуховує.

— То Пшелуський тільки п'ятьох піймав — і панове подарували мені податки на п'ять літ. По рокові за опришка…

Сміється.

— То як я винищу вам усіх опришків, то ви звільните мене тоді на більше? Хотів би я, аби у вас опришків було побільше, ха–ха–ха…

Цікавиться ближче, що то, властиво, за опришки, що то за гуцули, й пишеться паном покутським і підгірським, але в горах ніколи не бував і тамошнього люду не знає.

— То, ясновельможний пане, лотри. Там усі опришки. Хіба би ми не могли власними силами винищити яких два–три десятка гультяїв? Ясно, що могли би. Але в тім–то й річ, що боротися приходиться не з двома–трьома десятками, а з усіма гуцулами. Вони, сі десятки, невловимі й незнищенні, бо разом із ними борються тисячі ніби мирного люду. Знищиш десяток — на його місце виростає два. Знаєте, ясновельможний пане, як є ото, вірять наші хлопці в нерозмінний таляр, інклюз, як вони називають. Скільки ти на нього не купуй, а він все таляр — отак і з нашими опришками.

— О… То се цілком інша річ. Тепер я бачу, що не в самому Довбуші діло і що коріння опришківства лежить далеко глибше. А я звик рубати зло з корінням. Тому от що я скажу вам, панове. Їдьте ви собі додому і скажіть своїм братам шляхті, що я дуже вдячний їм, що вони так гойно обдарували мене грошима, але ще був би більше вдячний, якби вони обдарували мене своїм довір'ям.

— Пане гетьмане! Кров наша…

Потоцький припинив вилив крові лагідним рухом руки.

— Я знаю, я знаю, але се одиниці. Загал же часом має свою думку. Із слів панів я виводжу, що злість і зухвалість того хлопа Довбущука росте від того, що він із опришками своїми по різних селах має свої охорони і притулення. В цьому корінь зла.

Пан гетьман коронний підкреслював свої слова енергійними рухами, але при малій його фігурці вони не виглядали імпонуюче.

— Правда, брати шляхта не мають, здається, причин думати, що я взагалі забуваю про їх безпеченство. По мірі моїх сил я безперервно стараюся підтримувати порядок в краю Покутськім. Преціж власним моїм коштом консервую людей як піших, так і кінних надвірних. От Пшелуського вислав…

— Пане гетьмане. Ми без міри…

І знову лагідний зупиняючий жест.

— Все це так, але я бачу, що того всього мало. Тому, щоби показати не словом, а ділом мою прихильність до братів шляхти, я видам універсал до всіх поміщиків, посесорів, державців, що мають свої добра на Покутті й Підгір'ї, рівно ж до комісарів, економів, губернаторів, адміністраторів і підста–ростів. Так. Але щонайголовніше — в тім же і до всіх громад і поспільства–о…

Так–от я поручу всім своїм і чужим громадам, щоби вони всякими способами старалися отого Довбущука і всіх опришків, що з ним ґрасують, шлякувати, забирати й відсилати до Станіслава. А коли б яка посесія чи громада охоронила або передала яку живність, або перестерегла Довбущука про прихід наших військ, то така громада зістане знищеною. Без усякої дискреції…