Гнат Хоткевич - Довбуш

«Ми тут маємо публічну реляцію, що Австрія хоче затягти дві тисячі війська на умовах, які ми мали у шведів і в Саксонії, — то я можу тих дві тисячі виставити. Най би мені капітуляцію відписали і касира зі мною виправили, бо поляк без грошей не піде за границю». Це було наївно, звичайно, але вказувало на настрої шляхти.

Ржевуський аж ахнув, діставши таке. Але відписав у спокійному тоні:

«Я говорив про це з великим канцлером (тоді ним був Залуський), а канцлер із королем, та його милість король не дозволив. Насамперед, право забороняє взагалі це робити (конституція 1717 року, з доповненням у 1732 році). А потім нам самим люди потрібні, бо кругом неспокій у Європі. Але добре, що пан не пішов на таку авантюру сам, а спочатку доповів дворові» і так далі.

Те, що було невигідно дворові, брали собі за добре республіканці й оживили свою діяльність. А тут іще приємні новини.

Швеція, побачивши безрозсудність війни з Росією, почала оглядатися за союзником. Очі звернулися — куди? Та знов же до тої ж Польщі, котра, мов неогороджена садиба, давала можливість хазяйнувати в ній кому хочеться. Швеція направляє двох полковників, Бона й Штейнфліхта, аби вони порозумілися з республіканцями й старалися втягти їх у війну з Росією.

Франція з одного боку, а Швеція — з другого: їж ось, коли настав момент. І пан гетьман коронний знов повірив…

Знову стягаються війська в призначені пункти, знову, не знати вже котрий раз, закликається шляхту до конфедерації. Випущено відозву до громадян, де, між іншим, писалося:

«Зважмо, чи була коли Польща в такій загрозі від сусідів, як тепер. А хто тому причиною?

Скаже хто — зачекаймо сейму. Відповідь коротка: не сейм, і не два, і не десять мине, як уже й минуло. Бо нашими сеймами не ми володіємо, а неприятелі наші. І тому саме тепер, коли вороги наші затруднені власними клопотами, настала хвиля для рятунку отчизни.

Скажуть: конфедерації ніколи не давали доброго скутку. А я скажу — навпаки: завжди вони були збавленням, як тишовецька — за Яна–Казиміра, як сандомирська — за минулого Августа II. Бо конфедерація — то єднання сердець, намірів і розумів, яке єдине може завести лад і порядок домовий.

Чи можна назвати розумним того, хто бачить, як горить сусід, а не хоче йому допомогти, хоч наражається на те, що й сам згорить! Так воно й виходить, як Давид каже: має очі — а не бачить, має вуха — а не чує, має руки — а не робить, має ноги — а не ходить, має серце — а не відчуває.

Якби на нас, боронь Боже, тепер хто напав — не знаю, чи й знайшлося б у нас десять тисяч солдатів, які знають службу і можуть дати опір ворогові. Якби кому подобалося відібрати шматок Польщі — ми не могли би тому спротивитися».

І в такім дусі все. Було малопереконуюче, але все ж дехто з республіканців почав дуже агітувати. За Петра Сапегу, стольника литовського, то король писав примасові аж із Дрездена.

Двір, очевидно, теж не дрімав. Насамперед на проект конференції канцелярія Малаховського випустила свою контрвідозву, автором якої був, мабуть, Лубенський — тодішній писар великий коронний. Там можна було читати таке:

«Не конфедерація дасть нам порядок. Конфедерація може тільки підняти домову незгоду, порушити вольність і дати зайві надії заграничним ворогам. Нема чого покликатися на тишовецьку конфедерацію, бо тоді шведи зідрали з нас кунтуші, Москва — жупани, Брандерберг — шапку, Раковиці — чоботи, козаки — штани, отже, тишовецька конфедерація ухопилася за сорочку і врятувала край. Так само й сандомирська, бо тоді в краю були шведи. А тепер що за причина до конфедерації? Може, вона допомагає збільшити військо? Зрівноважити податки? Ні! Навпаки, свавільні купи під іменем конфедератів знищують всякий порядок.

Про яке там «єднання сердець» говорити, коли ті серця роз'ятрені між фаміліями і повні незгод. Хто ж їх з'єднає? Чи не вождь конфедерації?

А про вольність як говорити, коли під час конфедерації пан селом, ксьондз костьолом, господар майном, хлоп бидлом — словом, ніхто нічим не володіє.

Отже, хто конфедерацію радить, той замішання прагне. І коли то робиться на фундаменті шведських облігацій, то се видима погибель краю, бо створяться границі сусіднім військам. Зрадник отчизни той, хто входить в лігу з одвічним ворогом Польщі — шведом. Нещасливий перед Богом той, хто прагне війни під час покою».

Як бачимо, контрманіфест був трохи влучніший в аргументах. І чи завдяки цьому, чи просто занадто часто закликав пан гетьман до конфедерації, і кожен раз із того нічого не виходило, а тільки шляхта щось не дуже горнулася до закликів республіканців.