Гнат Хоткевич - Довбуш

І чого тут тільки не було й де воно тільки не здобувалося! Тут і золоті шаблі та срібні ярчуки, здобуті на мурзах татарських, буздигани козацьких вождів, бунчуки турецькі, багаті боярські бехтєрі, шпаги шведські, німецькі бандолєти. Де не ступала нога Потоцьких, звідусюди привозилися воєнні трофеї, і це тривало століттями. Отже, справді було на що подивитися.

Пан Ястшембський — людина не військова, то йому так наче й байдуже, а вже пан Фількевич — то розкошує на всю широчінь. Він сам любитель старовинної зброї, невеличкий знаток навіть, бодай за такого сам себе вважає, отже, він і прицмокує, і оклики подиву видає, і пальцями аж помацує.

Панцири, прилбиці, шишаки зі щирого срібла та ще й грубо позолочені, саджені дорогоцінним камінням. Багаті щити різних форм і великості, а з них оті улюблені колись у Польщі калкани. Їх плетено було з фігового пруття, обвитого у барвистий і взористий єдваб; середина такого щита, що звалася ухват або циркул, бувала кутою із срібла або навіть золота та й прикрашалася камінням дорогим. Ясно, що такий щит уже переставав служити цілям оборони, а був тільки прикрасою воєнного костюма, символом власті гетьмана, коли ото завішувався під шапкою з білими перами перед наметом.

А от сагайдаки — і шкіряні, й дерев'яні, й металеві. Шкіряні звичайно багато гаптувалися тягненим золотом або сріблом; дерев'яні покривалися орнаментованим оксамитом або срібною бляхою; металеві звичайно робилися з благородних металів, камеризовані туркусами, альмандинами, а часом і дорожчим іще камінням. Уже давно сагайдак зійшов зі сцени як зброя, а ще й тепер часом навісить його який шляхтич, як символ рицарськості.

А от колекція булав і буздиганів. Яких тільки тут не було…

Та які красиві вони, все ж це не зброя, а тільки церемоніальне знаряддя. Тому не дивно, що пан Фількевич, побачивши колекцію шабель, буквально побіг до неї. І вже звідси трудно було його одірвати. Він ахкав, цмокав, похитував головою: очі йому горіли — так би й забрав усі із собою, щоб без кінця любуватися усіма тими баторівками, зигмундівками, августівками, концерами, палашами, кордами, мультанками, ординками, шерпентинками і як там вони ще не називаються.

— Концерн — дивись, пане. Се властиво турецька зброя. Називалася у них канжар або гангар, ну а ми вже переробили на більш делікатне — концер. Бачиш — він похожий на меч, тільки без хреста у єльця. Вживався тільки на коні й приторочувався до ряду.

Оце турецькі шаблі, сильно криві, а оце наші — легко криві. А ось карабелі. А скілько їх!.. Знаєш, пане, звідки пішла назва? Це ще в 1496 році прибув до двору королівського на службу якийсь Карабеля і впровадив до вжитку оцю легку, зграбну, сказав би, салонну шаблю.

Далі колекція чеканів — отих самих, що їх забороняли носити аж три конституції сеймових. Бо шляхта, уживаючи чекана ніби для підпори, пускала його в хід як зброю при першій же зваді. Се був властиво молоток: з одного боку обух, а з другого — гострий грот, чи, як його ще називали, надзяк. Удар такої штучки чи тим, чи тим боком здебільшого був смертельний.

— Ех!.. Уміли жити наші батьки, — зітхав пан Фількевич.

І от наші підгіряни могли тепер оглядати ту всю пиху власними очима. Тож ходили по замку, і коли не роззявляли ротів, то тільки тому, що пам'ятали про своє шляхетське достоїнство…

За обідом сиділи хоч і не в центрі — були пани й більші, — але все ж і не на останньому місці. Побачили й пана Потоцького. Не поїхав він до Варшави і здобив обід своєю присутністю.

Що наїлися за обідом усякого дива, то це вже нехай так, але що наслухалися, так такого, що часом і вухам своїм не вірили.

Все ж як–не–як, а серед рядової шляхти особа короля була коли не священною в селянськім розумінню, то, в усякому разі, поважною. Навіть ті, що охоче затягалися до всякої конфедерації, особи короля не сіпали. А тут таке говориться, що прямо… ну вуха в'януть.

— Ого! Виграла Річ Посполита, взявши синочка за татуся, — просторікав сам пан гетьман, надробляючи міною. — Той був злочинцем Речі Посполитої, а цей просто паразит. Той все розмишляв над погибеллю республіки, а цей уже ні про що не думає. Той був охотник випити, охотник до баб, охотник до укладання державних планів, а цей дудлить свої пива німецькі, важкі, як олово, плодить дітей із своєю на диво бридкою малжонкою, а планує тільки лови, паради та перві забави.

Присутні реготалися з остроумства пана гетьмана, вставляли підходящі репліки, а пан гетьман, знаючи, що його слухатимуть, перебивав на половині чиюсь бесіду і правив своє, лаючи Августа. Якийсь поважний сивовусий достойник, обтерши вуса, казав: