Гнат Хоткевич - Довбуш

Августа це ошпарило. Ну, а вже відомо, що ошпарена людина може робити всякі некоординовані рухи. Август відразу міняє всю політику: він уже не марить про інші корони, одна його мета — роздавити Пруссію. Для того він вступає до великої коаліції — Дрезден — Відень — Лондон — Париж — Петербург, метою якої є не більше не менше, як поділ Пруссії.

Петербург опинився в цій коаліції тому, що там уже впав Мюніх. Він лише встиг перед упадком повідомити Фрідріха про страшну небезпеку.

Аж коли почув себе Фрідріх, як у матні. Але, треба віддати йому справедливість, не тільки не втратив духу, а навпаки — проявив максимальну енергію.

Насамперед рішив підвести міну під Августа в самій його Польщі. Для того поручив своєму Гофманові завести стосунки з республіканською партією, тобто з Потоцьким.

Гофман узявся за діло, вмів наспівати гарних пісень, почав грати на республіканських почуттях, понарисовував багато принадних перспектив — і пан гетьман великий коронний дався зловити. Знов він збирає шляхту до конфедерації, знову стягає війська, веде зносини з Берліном — аж двічі туди їздив воєвода бельзький Потоцький.

Та, мабуть, нещаслива рука була у пана Потоцького, бо знову усе сповзло на нічім. Ржевуський і Кайзерлінг сипнули грошима посеред прихильників республіканської партії, перекупили таку довірену особу, як пан Гуровський, і той видав усі плани пана гетьмана як теперішні, так і всі попередні, коли він ото ще їздив до Порти. А другий республіканець, воєвода равський Яблоновський, продав усе листування Потоцького з Берліном.

Скандал. Знову скандал. Величезний скандал. Головний достойник держави зноситься з чужими державами в зрадницькім намірі… І от саме тоді, коли гетьман у голову собі заходив, як виплутатися із усього того, приїхали станіславські шляхтичі із скаргами на якогось там Довбуша.

— Чого вони хочуть? — нервово питався Потоцький.

— Скаржаться.

— На кого? На короля?

— Ні. На Довбуша.

— На якого Довбуша? Що це — новий міністр Саксонії?

— Ні. Це опришок у Карпатських горах.

— Ото–то! Саме тепер мені час клопотати собі голову опришками з Карпатських гір. Жени їх у шию, ану їх…

Секретар повернувся йти. Але Потоцький надумався: як–не–як, але одправити шляхтичів у такий спосіб і при всяких умовах не годилося. А особливо тепер. Хто знає, як повернуться обставини. Може, єдиним рятунком пана гетьмана будуть брати шляхта, отже, наражати собі хоч би єдиного от малих сих цілком не випадало. Навпаки.

— Підожди, пане. А хто там приїхав?

Секретар глянув у шпаргалку.

— Капітан коронних військ Адам Фількевич і староста козинський Міхал Ястшембський.

Пан Потоцький тер лоба.

— Гм… Так от що. Попроси, пане, ґречно у них вибачення, що я не зможу їх прийняти зараз, бо маю в наглих політичних справах ще, може, сьогодні виїхати на кілька день до Варшави. Тож нехай вони погостять у мене, а я верну і тоді їх прийму. Розпорядися, пане, щоб їх гостили несогірше, кликали до загального столу. Взагалі прийми їх добре.

І от наші підгірняни зажили в панському замку, як у палаці з казок Шехерезади. Годили їм, як великим панам, аж почало ними оволодівати те почуття, яке оволодіває каплуном, коли він починає догадуватися, що його годують на сало.

Водили їх по замку і показували всі його дива. А бачити–таки справді було що. Вже саме убрання кімнат було таке, що вправляло в подив. Опони, шпалери, макати, килими, стіни, мальовані в фестони, орнаменти, композиції фігуральні, колтрини гданські, вроцлавські, нюрнберзькі, а на них блакитні озера, зелені дерева, скалисті гори. У покоях важніших колтрини були італійські й то власне неаполітанські та бергамські. Один покій було розмальовано в стилі китайщини з різними китайськими фігурами, пейзажами й орнаментом на полотні.

Просто дивувала безконечна кількість килимів. Адзямські, мелікбаські, диванські, сольхацькі, туркменські, ангурські, парди, чатмани велєнці — все то хапало за очі фантастичністю рисунка, яскравістю барв і їх підбором. Це все було спадщиною з тих часів, коли загалом уся Польща опливала килимами й найменший шляхтич мав їх десятками й возив за собою, за півгодини перетворюючи заїзну корчму в затишний куточок.

Але найцікавішим убранням стін замку були не килими, не живопис і не контерфекти предків, а віками дбана, цілими поколіннями Потоцьких накоплена зброя всіх Гатунків, древності й походження. Це була воістину воєнна історія дому Потоцьких, що нараховувала стільки воєвод, гетьманів, полководців і взагалі воїнів усякої зброї, значення й високості.