Роман Іваничук - Хресна проща

— І що зробиш з тим трактатом?

— Заклею в конверт і вишлю в ЦК.

— Наївний. Колись за таку консультацію тебе вислали б на Соловки. А тепер, у кращому випадку, викинуть до кошика твоє дослідження.

Ігор махнув рукою.

— Припиніть пустопорожні балачки, ніхто нічого в цій державі не змінить і не вдосконалить — існує єдине правило у верхах: «Ми тут порадилися й вирішили…» А товариство, яке хочемо створити, буде покликане для того, щоб удосконалювати, а може, й змінити самих себе… Тепер послухайте, яку я придумав назву, уважно слухайте, бо свічки вже догоряють. Ось — Доленко, беремо перший склад ДО, Молодин — МО, Романюк — РО, Синютка — СИ, й утворюється ніде не чуване слово ДОМОРОСИ.

— Згода! — вигукнули хлопці, а Ліда проказала сама до себе:

— Та й справді, жінки серед збору мають мовчати, — нас проігноровано.

— А я, приміром, жодних претензій не маю, — пискнула Ореста. — Аби брати участь у наших розмовах, мені аж ніяк не завадить те, що першого складу мого прізвища не буде в назві товариства.

— Не ображайся, Лідо, — поблажливо мовив Арка дій. — Хлопці складуть стрижень товариства, ти ж будеш зв’язковою з журналістами. А Ореста — нашою окрасою…

Полохливе полум’я свічки промерехтіло обличчям Орести, й воно стало достоту таким екзальтованим, як у Корнійчукової героїні Валі, зачарованої сонцем. Ореста вдячно глянула на Аркадія і, знітившись від його хтивого погляду, защебетала, намагаючись здолати своє зніяковіння:

— Як тут дивно, урочо, я ніколи й мріяти не могла, що колись зможу збагнути таємницю потойбіччя…

І враз зблякла пишнота її слів від скептичної репліки Ліди, що глухо прозвучала в сутінках:

— Не вживай, ради Бога, висловів, які нічого не означають. Я ніяк не можу зрозуміти поняття «мрія» — що воно таке?

— Але ж ти сама щойно була замріяна, коли ввійшла в страдчівську пущу, — промовив Аркадій, стаючи на захист Орести.

— То був хвилевий стан, а не мрія, — відказала Ліда.

— Співчуваю людям, — голос Аркадія набирав саркастичної тональності, — до яких раз на рік приходить подібний стан, та й то на престольний празник.

— А я співчуваю тим, які за престольними празниками не встигають побачити красу будня.

Свічки скапували, язички полуменю ставали цяточками, немов на сільських каганцях; Ігор знову припинив су перечку між Аркадієм і Лідою — «чого ви не поділили?» — й потішив товариство, що наступного разу, а буде це рівно за два тижні, в неділю, він візьме з дому стаєнну гасову ліхтарню, й свічки більше не знадобляться.

— А що ми будемо робити крім того, що пускати одні одним словесні шпильки? — запитав Антон і тут же відповів на своє питання: — Наша компанія склалась як драмгурток, то нехай і залишається в такому ж амплуа. Подумаймо, яку п’єсу можемо взяти до роботи.

— Гамлета! — випалив Аркадій.

— Ти хочеш відразу вхопитися за вершину дерева, а ще не встиг як слід обняти стовбура… А втім, печерна сценографія сприяла б реалізації шекспірівської філософії: Гамлетові суджено діяти у двох світах — він має виконати волю потойбіччя в реальному світі і, стикаючись у ньому не з привидами, не з уявністю, а зі справжньою людською мораллю чи то пак аморальністю, не може сповнити синівського обов’язку й пасує перед вимогами реального життя… Однак роз в’язати таке завдання було б нам надто складно.

— То візьмім «Макбета», — запропонував Мирон. — Яка актуальна тема на сьогодні — засудження тиранії!

— Надто прозорий підтекст для нинішньої ситуації, — зауважив Антон. — Не треба пертися на рожен.

До сповідального каменя, на якому догоряла свічка, вийшла із сутінку Ліда.

— Якщо ми вже так дуже хочемо розпочинати свої акторські спроби з Шекспіра, то візьмімо його феєрію «Сон літньої ночі». У цій казці кожен з нас знайде відповідну для себе роль, адже там усі персонажі, як і ми, — Ліда значуще глянула на Ігоря й Оресту, — впереміш закохані!

— Ай справді! — підхопила Ореста. — Я б спробувала зіграти Гелену, закохану в Деметрія.

— О, а я тоді зіграв би Деметрія, — зовсім серйозно промовив Аркадій.

Ігор мовчав. Свічки згасали, темрява в печері густішала, й ніхто не бачив виразу його обличчя. Він проказав їдко:

— Тобі, Оресто, найкраще пасувала б роль когось із ельфів — хоча б Метелика.

— Тоді ти грав би ельфа Горошка! — відгризлася Ореста.

Вибухнув сміх, свічки разом погасли, й товариство почало шнурком вишиватися з печери. Першими зникли в лісовому тунелі Ореста з Аркадієм, за ними подалися Мирон з Антоном, а Ігор стояв непорушно біля печерного отвору й до болю зімкнув повіки, ніби його засліплювало сонце, й коли церковця спорожніла й довкруж стало по–осінньому тихо, до нього підійшла Ліда й діткнулася до його ліктя рукою.