Володимир Малик: Князь Кий

— Боже, боже, — прошептав розпачливо князь Добромир.

— Ми вирішили податися до полян… Та прикро нам стало при думці, що завтра гунни, коли добиватимуть наших поранених і ділитимуть здобич, знайдуть улицького князя — живого чи мертвого — і поглумляться з нього… Ось чому — хвала богам — я тут!

— Дякую, синку, — князь притягнув отрока до себе й поцілував у розпатлану голову. — Не знаю, чи й дожив би я до ранку… А тепер — маю надію…

До них підійшли три молоді вої. Міцні, стрункі. Біля поясів, у шкіряних чохлах, — короткі мечі, за спинами — щити, луки й тули зі стрілами, в руках — списи… Побачили князя, зраділи:

— Живий наш князь! Живий! Слава богам!

Двоє з них миттю схрестили списи — князь сів на них, обнявши молодиків за плечі. Ті випросталися — швидко понесли його, переступаючи через поранених, обминаючи купи мертвих.

У балці ждали дві жінки з кіньми. Одна, старша, мала років сорок, а друга була зовсім молода дівчина.

Побачивши князя, обидві кинулися до нього.

— Ладо моє любе! Поранений! Тяжко? О боже! — скрикнула старша і прихилила його голову собі до грудей. Побачила стрілу в рані — почала обережно витягати. — Я зараз, зараз… Потерпи трошки, красне ладо моє!…

Вона обережно витягла стрілу без наконечника, який залишився в рані, зняла з голови полотняну хустину — туго перев’язала князя. Робила все спритно, до ладу. Її міцні пальці ніжно доторкувалися до князевого тіла, мовби боялися завдати зайвого болю. Губи стиснуті, суворі, в очах — твердість і рішучість. І тільки коли скінчила, з них бризнули сльози.

Князь погладив жону по пухнастих русявих косах, обняв за плечі.

— Не плач, Іскронько… Адже — живий… А рани — пусте… Загояться… Не тужи, княгине… Видужаю — зберу своїх уличів [6] Досі не з’ясовано походження племінної назви уличів. Є відомості, що колись жили вони між Дунаєм і Дністром — у місцевості, яка з давніх-давен прозивалася Углом (Кутом). Значно пізніше тюрки назвали її Буджаком, що теж означає — кут, угол. То, може, звідси й походить етнонім «уличі», утворений з первісного «угличі»? і знову зійдуся з каганом Ернаком у полі, стану з ним на прю… І, може, наступного разу боги допоможуть мені. — Він говорив уривчасто, з натугою. Притягнувши другою рукою доньку, поцілував її в голову. — І ти витри сльози, Цвітанко!… Не треба плакати над живим… Поплачемо над тими, кого вже немає з нами і чиїх любих голосів ми вже ніколи не почуємо, — над княжичами, над родовичами, над моїми воями полеглими…

Вони обнялися і якусь хвилину німували у невтішному горі.

Тихо світив місяць, висіло над ними синє зоряне небо. Сюди, в глибоку балку, не долітали стогони поранених із бойовища, не доносилися перегуки ворожих дозорців, не долинав тисячоголосий гомін гуннського стійбища. Тільки набридливе дзижчання комарів, крик сполоханої птиці та задумливе квакання жаб у невеличкому, зарослому лататтям озерці порушували степову тишу.

Нарешті князь Добромир підвів голову:

— Годі! Рушаймо!

Їхати верхи він не міг, і його поклали у міцну попону, прив’язану між двома кіньми. Боривой подав знак — і загін утікачів рушив у далеку незнану дорогу.

Спочатку спустилися балкою до широкої розлогої долини, потім пологим схилом піднялися нагору і, визначаючи напрям по зірках на північ, повернули в той бік. Назад, на південь, у володіння уличів, тепер ходу їм не було: там володарем стала гуннська орда.

Боривой прокладав шлях. За ним на поводі Дубок вів коней князя Добромира. Зразу за князем, готові в кожну хвилину прийти йому на допомогу, поспішали княгиня Іскра і княжна Цвітанка. Позаду, відставши на кільканадцять кроків, прикривали їх Горицвіт і Всеслав.

Небо було чисте, зоряне. Місяць сипав на землю холодне сріблясте проміння, і від того свіжа роса на густій пониклій ковилі переливалася й ряхтіла.

Проїхали мимо Крем’яної гори, одинокої скелі, що похмуро темніла на синьому тлі неба по ліву руку. Боривой підвівся на стременах — оглянувся. Ну, здається, врятувалися! Гуннське стійбище залишилося далеко за горбами, поле бою — теж. Тепер, не боячись тупоту копит, можна пустити коней швидше, щоб за ніч якнайдалі від’їхати від того страшного місця.

Юний княжич трохи заспокоївся і пустив коня риссю. Але він не міг відігнати сумних думок, що чорною хмарою налягли йому на душу, гострим болем пронизували серце. Знову і знову вони поверталися до подій останнього дня.

Уличі, що жили в степу, недалеко від теплого моря, не ждали біди. Люди на буйних весняних травах випасали худобу, ловили в ріках рибу, радувалися майбутньому врожаєві, що обіцяв бути щедрим.