Марія Морозенко - Іван Сірко, славетний кошовий

— Не сумуй, козаче. Болючими згадками втраченого не повернеш. Гайда, хлопці обідати! — і, розвернувшись, пішов до хати.

Похилений старий Половець, нагадавши й собі нагло померлого Романка, поволі рушив слідом за ним.

— Сину, ви де? — за кілька хвилин Іван, вбраний по-домашньому — в сорочці, випущеній поверх шароварів, став на порозі.

— Ми тут! — від воріт одізвалися хлопці, заходячи до двору.

— Виглядали, чи не йдуть мати з дівчатами, — додав Петро.

— Та зараз вони вже будуть, — кивком голови підкликав козаків ближче. — Заходьте до хати, підобідаємо.

Половець став на широкому порозі біля сина:

— Не соромтеся, хлопці. Почувайтесь у нас вільно.

— Та ми не соромимося, — повів плечима Іван Сербин. — Особливо я. Усе ж тут знаю змалечку…

— А я ось трохи роздивлюся і теж буду «свій», — зблиснув білозубо Іван Артеменко.

«Ти диви, — думав собі Дмитро Половець, — ці два парубки якраз впору нашим дівчатам. Артеменко — чисто тобі Галиного затятого норову. А Сербин, тихіший, міг би бути гарною парою Катрі. Недарма ж у дитинстві вони разом бавились. От прийдуть дівки з лісу, глянемо, як стрічатимуть гостей».

І, мовби почувши його думки, у двір з плетеними кошичками, повними добірних грибів, забігли дівчата.

— Ой, а у нас гості, — зашарілася Катря, побачивши на подвір’ї молодих козаків.

— Тато з Петрусем приїхали! — поставивши долі кошик, Галя стрімголов помчала обіймати рідних.

І чи то здалося старому Половцю, чи насправді так було, що, обіймаючи батька і брата, дівчина стрільнула очима на Артеменка. А Катря, наливаючи воду в мисник для вмивання та подаючи рушник Сербину, чомусь укрилась на лиці рум’янцем, як стигла жар-калина.

Рода має чимало дивних звичок. Буває, що стрічає Івана не в буденному вбранні, а у яскравій одежині, як на свято. А траплялося й так, що у празникові дні напинала на себе темну одіж. Казала, що і в сорочці з плахтою можна вгледіти добре зрячому вісточку для себе. Тепер Сірко знав, що темний одяг вістує про невеселі дні, а світлий — про гарну будучину. Біле ж убрання волхвиня вдягала тоді, коли йшлося про смерть. Про Романка вона теж звістила йому в білій широкій сукні.

Так, Рода таки буває часом дивною. То просить Івана:

— Говори зі мною.

То зненацька спиняє його швидкоплинну мову:

— Мушу поміркувати про це в тиші.

Та як Іван умовкає надовго, звертається знову:

— Чого ж ти мовчиш? Кажи щось! Я мушу чути твій голос.

А, бувало, що Рода зовсім мовчить. Ані слова не почуєш од неї. Втупиться поперед себе — чи міркує, чи дрімає? Дехто, може, й справді не знав би, як бути в таку мить — забиратися геть чи чекати, доки стара надумає озватися. Іван ніколи не рушав з місця. Ждав подальшої розмови, сидів на глиняній долівці, вдивляючись у хитромудрі візерунки палахкого вогню у старій печі та потроху відпиваючи з глиняної кварти міцний трав’яний напій, підсолоджений медом облюбованої ним грушівської пасіки, де віднедавна взялись порядкувати характерники Пугач та Вітрогон. По тривалій мовчанці стара волхвиня зазвичай повідомляє щось вельми важливе — те, про що більш ніде не міг би дізнатись. У такі хвилі вона вістує йому великі події майбутнього…

Так було і сьогодні. По годині німоти Рода промовила:

— Коли зустрінеш прохача — одного за двох, не відмовляй йому в тому, чого проситиме.

— Про що ти?

Усміхнулася:

— Сказано: не відмовляй.

— Але ж у чому?

— Почуєш, то й знатимеш.

Сірко, покладаючись на слова волхвині, чекав у дорозі сподіваної зустрічі. Цікаво було дізнатись, на що натякала Рода. Проте так нікого й не зустрів на шляху. Приїхав до куреня, дістав люльку, замислився:

— Певно, літа беруть своє і волхвиня тепер не все бачить.

Його думки перервав Петро.

— Батьку, хочу поговорити з тобою.

— Що сталося? — стурбовано перепитав, почувши хвилювання в синовому голосі.

— Все гаразд, — посміхнувся. — Тут, бачиш, справа сердечна.

— Овва! І коли ти вже встиг, сину?! — засміявся на все горло. — Щойно я вирвався на хвильку, а ти вже й невістку надибав. Але ж де?!

— Не смійся! — гостро зиркнув на нього гордовитий Петро.

— І чого ти так лютишся? Уже й пожартувати не можна…

— Не можна, бо це не мене стосується.

— А коли не стосується тебе, то ж чого ж ти, бісів сину, голову батькові морочиш?

— Мене попросили, щоб я поговорив з тобою.

— Хто попросив? Кажи зрозуміло, бо далебі отримаєш потиличника за мудрування в розмові з батьком.