Марія Морозенко - Іван Сірко, славетний кошовий

— Мало не вбив…

— Я цілився поверх голови, — сказав малий, задкуючи.

— Ах ти, бісове насіння! — спересердя пожбуривши шапку, Чорнопліт похапцем видобув із піхов шаблю. — Уб’ю, клятого! — рішуче заніс лискуче лезо над пониклою головою хлопця.

Ошелешені козаки заклякли. І тільки Сірко, миттєво оговтавшись, вискочив із гурту:

— Годі! — вигукнув громовито, вхопивши давнього ворога за тремтячу руку.

— Ти?! — здивований мереф’янин поволі відступав під силою Сіркового потиску. Намарне він пробував вирвати руку — супротивник міцно тримав його зап’ястя. Лице сконфуженого молодика почервоніло від напруження, немов підігріте палким жаром, а очі його дивились розгублено. Хвилина, дві, три — й рука із шаблею поволі опустилася, звісившись безвільно, як обчухрана лозина. Тоді Сірко відпустив руку парубка. Поборений козак, важко зітхнувши, потер зап’ястя:

— Нашу розмову не закінчено, — злісно кинув чи то малому, чи то переможцю і притьмом подався геть із січового майдану.

Козаки — одні вдоволено погладжуючи вуса, а інші спантеличено чухаючи потилиці — стиха перемовлялись про небувалу пригоду, а потім почали розходитися, закликаючи слідом хлопців-новобранців. За якусь мить на січовому майдані зосталися двоє — рятівник і порятований. Хлопець поволі приходив до тями. Віднявши палець від спуску пістоля, знічено дивився поперед себе. Оглядаючи зблизька засмаглого під пекучим сонцем босоногого підлітка, Сірко всміхнувся. Малий відчайдух чимсь невловимим нагадував його самого. Таким, певно, він був у згаяному дитинстві — рвійним та запальним. Віднедавна став цілком іншим. Тому-то з осудом промовив понурому хлопцеві, а більше, мабуть, самому собі колишньому:

— Гарячкова поспішність — родичка безрозсудства, — відтак повернувся і почимчикував до куреня. Сьогодні на нього, як вістувала Рода, чекала опівнічна зустріч із характерниками Пугачем та Вітрогоном. А доти він мусив залагодити свої нагальні справи та викроїти бодай годину для короткого спочинку. Тож марнувати часу не хотілось.

За кілька кроків Сірко відчув втуплений у спину погляд. Торкнувшись руків’я шаблі, він різко повернувся. За ним упритул стояв порятований хлопчисько.

— Чого йдеш за мною? — із подивом та водночас невдоволено запитав малого.

— А за ким би ще я мав іти?! — і собі здивувався хлопець. — Ви ж заступилися за мене.

— Дарма, що заступився. Не я, то інший оборонив би.

— Е ні, не кажіть! Он стільки козаків стояли на майдані, потішаючись, а тільки Ви один захистили мене.

Сірко мимохіть усміхнувся. «Далебі, малий говорить правду — як видно, не всі козаки здатні оборонити покривджених, хоча закони козацькі найперше закликають до такої оборони».

— Чий ти, хлопче? — спитав зацікавлено.

— Та… нічий, — шморгнувши носом, відповів той.

— Як то — нічий? — глипнув на співрозмовника Сірко.

— Отак, — зітхнувши, сумно зронив малий.

— А де ж твої батьки? — насупивши чоло, запитав сторожко, боячись завдати хлопцю болю надокучливими розпитуваннями. Але почув у відповідь:

— Грець його знає! — хлопчак рубонув рукою повітря. — Кажуть люди, батько «зачумакувався», а мати «донаймитувалася».

— То ти сирота? — вже лагідніше перепитав Сірко, відчуваючи до бравого хлопчиська щось більше, ніж просто жаль.

— Мабуть, сирота, — кволо усміхнувшись, відповів хлопець. Втім, цей усміх міг би ошукати будь-кого, тільки не Івана Сірка, навченого бачити й приховане. Хлопець усміхався крізь сльози. На його губах була усмішка, а в синіх очах бринів непогамований часом смуток.

Хлопчак, вловивши на собі пильний погляд допитливого співрозмовника, невдоволено шморгнув носом і рвучким рухом витер оченята:

— Клята пилюка…

Сірко вдоволено кивнув головою:

— Гарним козаком будеш, синку. Як звати тебе?

Від такої чуйності голос хлопця потеплішав:

— Тарас… Мене звати Тарасом…

— А прізвище яке маєш?

— Свитка…

— Свитка?!

— Так усі називали мене змалку, бо тільки того, що свитку я мав, а більше нічого.

— А пістоля — хіба ні?

— Пістоля я здобув пізніше, — примруживши очі, малий нишком глянув на козака. Однак той легко вловив у погляді хлопця приховану хитринку.

— То ж як це?! — перепитав суворо.

— Ет, довга історія. Для чого згадувати?