Ось і тепер, укотре затіявши розмову про Михайла Дорошенка, якого мимохіть згадав курінний отаман Михайло Чуб — мовляв, немає на зміну мужнього ватага гідного наступника — Тарас Чорнопліт затято осуджує гетьмана і відхрещується од гурту:
— А що він нам дав?! Хіба ж розумно вчинив? Он як знекровив Січ! Мало того, що в битві з бусурманами тисячу голів християнських страчено, так ще чи не більше погинуло, відстоюючи свої права!
— А до чого тут Дорошенко?! — здивувався та водночас обурився нежданому наклепові отаман Чуб. — Хто ж знав, що чекає попереду? Те, що було потім, — справа Трясила. Він став на місце Дорошенка. За ним і пішли інші, постаючи супроти угодника шляхтичів Грицька Чорного. Пішли, хоча й знали: не можна безкровно правду вибороти.
— Довірилися безрозсудному і на той світ подалися порядкувати, — не вгавав Чорнопліт. — Тут не спромоглися, то ж і там з них мало Богу помочі стане.
На ці злостиві слова старі козаки невдоволено перезирнулися між собою. Не до душі їм такі обмови. Покійних негоже судити — такий закон, та водночас — нібито правда в словах цього чоловіка прозирає, але ж якась викривлена та горбата правда, далебі, не товариського почину. Хіба ж не здобули собі полеглі безсмертну славу? Чи ж йому не відомо, що смерть козацька гартує побратимів-наступників? З пролитої крові проростає відвага.
Обходять козаки Чорноплота стороною, не хочуть його слухати. Не прижився він тут. Не став своїм. Тому-то сивовусий козак Непийпиво відкрито закликає його по-доброму забиратися подалі з Січі:
— Бери до рук очкур замість шаблі, тугіше стягуй ним шаровари та й дуй звідсіля чимдуж сам, доки не викинули силоміць за ворота інші.
Як запалений гніт, зайнявся люттю Чорнопліт:
— Це ще буде видно, хто та як із Січі забереться!
— Е! — сердито скинув бровами отаман Чуб. — Хто за сім літ молодецьких бодай пригорщі слави собі не здобув, а тільки міх хули закинув на плечі родові своєму, — на більше навряд чи й спроможеться до старості.
— І звідки вам знати?! — крикнув Чорнопліт. — Моє ще все попереду.
— Дай Боже, — зітхнувши, махнув рукою на гострослова курінний отаман. На цьому суперечка і вщухла б, коли б не новий запал.
— Та то пусте, навіть чути не хочу, — спершу прислухаючись тільки, а затим, пакнувши люльку, Данило Степовик і собі пристав до розмови. — Два дні тому на майдані гаразд показано, хто на чім стоїть. Із хлопчаком змагатися — велика наука!
Закусивши тонкі уста, Чорнопліт гнівно процідив крізь зуби:
— За це я поквитаюся.
— Тьху ти, гидке створіння! — сплюнув у відповідь козак Непийпиво.
— З малим квитатися?! — викрикнув услід за товаришем Данило Степовик. — Ганьба!
— Не про малого кажу, — винуватим голосом одступається від слів своїх Чорнопліт. — Сірко — ось хто мій давній ворог, — звіряється запобігливо перед сивими козаками, не помічаючи на їхніх лицях осуду. — У Мерефі його геть усі цурались, «сатанинським отродієм» дехто називав. Та йому хіба є діло до того? Він собі водився з вовком лісовим. Тож і на Січ не з усіма іншими прийшов, а сам по собі прибився. Звісно, що й вовчиська приволік за собою. А тут ще Іван Дуб, певно, зачарований нечестивцем, горою за нього став, у науку віддав незнану. І ось тепер Іван Сірко, що сім літ десь швендяв, казна-яку ту науку вивчаючи, вдруге заявився перед січові ворота. Щоправда, вже без вовчиська. Подейкують, що втратив його. Слава Богу, звіряки позбувся…
— Тихо мені! — не стримавшись, вигукнув сердито отаман Чуб. — Щоби я не чув цього більше в нашому курені.
— Не мовчатиму! — аж почервонів од гніву Чорнопліт. — Ви думаєте, що Сірко два дні тому силою мене переміг? Де там! Чарами, не інакше. Я й з місця зрушити не міг, не те, що боронитися. Він же від народження з нечистим побратався. Далебі, сам чортяка його Сірком нарік. Чи ж то не сірим своїм служкою?
— Дурний ти, і слово твоє дурне, — зітхнувши, пакнув люльку Степовик, пустивши під стелю густі кільця диму.
— За клятого нечестивця заступаєтеся! — не в змозі погамувати люті, розбурений Чорнопліт з піною на устах піддався давній ненависті. — За того, хто на диво з див уночі витріщається, та й посеред дня не спочиває, вимуштровуючи голодранця собі на джуру!
— Йди геть, сатано, з-перед моїх очей! — спересердя пожбурив гнутого костура в бік затятого наклепника козак Непийпиво. Його побратим, Данило Степовик, і собі схопився з місця:
— Вийди з куреня, трохи остудися, бо щось, козаче, ти занадто гарячий. Коли б то перед ворогом був таким, мав би заслужену честь і славу. А так… — дим, що густо звився над люлькою, тоненькою цівкою розділивши засмагле лице майже навпіл, — піди на двір, мо’ заздрість і лють хоч там вивітряться.
Читать дальше